Шубін — дух шахт. Зазвичай добрий дух, але може бути й лихим. Його ім’я за однією з версій походить від прозвиська шахтаря, душа якого, за легендою, ходить у навиворіт одягненому кожусі (шубі) по забоях із факелом у руці і спалює газ. За іншою — від прізвища жорстокого гірничого майстра Шубіна, який забивав на смерть робітників під землею або від звуку метану (шу-шу), який часто накопичується у шахтах.
Легенда про шубіна поширена переважно у шахтарських селищах Донбасу. На Луганщині поширено кілька варіантів легенди про духа копалень. За однією версією, Шубін – загиблий шахтар. За іншою – гірничий майстер, який працював наприкінці ХІХ ст. на одній із шахт у Донбасі. Він мав дар передбачувати обвали і викиди метану. Тому перед кожною зміною майстер спускався у шахту і, якщо відчував щось недобре, попереджав про небезпеку. Відтак цим ім’ям шахтарі назвали шахтний дух, який приходить до них на допомогу у небезпечну годину.
У шахтарських селищах ходить багато розповідей, про людей, які на власні очі бачили цей дух. Якось у одного чоловіка у шахті вийшов з ладу ліхтар. Опинившись у цілковитій темряві, він повністю утратив орієнтацію. Кількагодинні мандри виробками не привели його до виходу. Шахтар упав у відчай, як раптом удалині побачив вогник. Наблизившись, він розгледів фігуру, що тримала проблисковий маячок. Чоловік не злякався, а слухняно пішов за нею аж поки вона не вивела його з лабіринту темряви. Деякі шахтарі стверджують, що шубін буває добрим або злим залежно від того, з якою людиною він зустрічається.
Однак не у всіх легендах шубін виступає як втілення добрих сил. Шахтарі з Антрацитівського району стверджують, що, цей привид мстивий і часто лютує, від чого у шахтах трапляються аварії.
Існує легенда про те, як колись давно в одне донбаське селище у пошуках кращої долі забрів один заробітчанин. Він завітав до корчми, де звернувся до відвідувачів із проханням допомогти влаштуватися на роботу. П’яні шахтарі відповіли, що спершу вони перевірять його на ділі. Для цього новачку слід було спуститися у шахту, запалити смолоскип і пройти кілька метрів штреком. Якщо не злякається, значить зможе стати шахтарем. Прибулець навіть не здогадувався про справжню мету цього випробування. У дійсності шахтарі хотіли з’ясувати, чи є у копальні метан, який постійно чинив чимало лиха на цій шахті. Якщо газ є, то вибухне, і таким чином це врятує життя тим шахтарям, які працюватимуть наступного дня. Якщо нема, то тим краще для новака. А буває, що при певній концентрації газ не вибухає, а випалюється. Ось для такого випадку чоловіка одягли у шубу, щоби захистити від опіків. Заробітчанин зробив усе, що йому звеліли. Але, на нещастя, стався вибух.

З того часу його дух тиняється підземними ходами і мститься шахтарям за скоєну кривду. Іноді він стає просто-таки ненажерливим і тоді на шахтах відбуваються жахливі аварії, які забирають життя не в одного десятка шахтарів. По загиблому ніхто і ніколи не відправляв панахиди, щоби назавжди упокоїти його душу. Та й ім’я його нікому невідоме. Називають лише шубіним (пишеться з маленької літери), оскільки, як розповідають, він ходить у шубі, яку дали йому колись шахтарі.

Знають про шубіна й у Росії. Там у деяких регіонах можна навіть почути фразу "ему пришел шубин". Це означає, що людина потрапила у дуже небезпечну або безвихідну ситуацію. Розповідають, що на Уралі у ХІХ ст. жив жорстокий гірничиий майстер Шубін, який забивав на смерть робочих під землею. За це його й убили. З того часу він тиняється підземними ходами і зазвичай показується людям в образі згорбленого старика у дірявій шубі і валянках. Розповідають, що той, хто побачить шубіна, навряд залишиться у живих.
Пиво "Добрий Шубін"

Окрім шубіна у шахтах, за віруваннями деяких шахтарів, з’являється також дух жіночої статі. Одного разу у шахті зник гірняк. Після тривалих пошуків його нарешті знайшли у шахті голого. Він з’їхав з глузду і тому його забрали до “психушки”. А згодом збожеволіло ще кілька шахтарів. Усі вони розповідали про якусь “білу королеву”, дуже красиву жінку, яка намагалася звабити їх. Але шахтарі не витримували її шаленої краси і повністю втрачали розум. Люди довго ще глузували з цих бідолах і, проходячи повз психлікарні, де лікувалися шахтарі, казали, що тут поселилися білі королі. Щодо білої королеви, то вона, за розповідями, зникла з тієї шахти. Щоправда ніхто не може сказати, чи надовго.
Популярність легенди про шубіна призвела до того, що його ім'ям у Донбасі названі розважальні заклади, бари, а також популярна марка пива "Добрий Шубін" донецького пивного заводу "Сармат"

Упи́р (вампір), міфологічний образ у фольклорі европейських народів: мрець, який нібито виходить з могили, щоб ссати кров живих людей. Українські міфологічні леґенди малюють образ Упира як старшого над відьмами. Образ його зустрічається і в українській літературі, зокрема в творах І. Котляревського, І. Франка, М. Коцюбинського, Лесі Українки та ін.
Упир приблизно відповідає вампіру в європейській міфології і має багато спільного з вурдалаком в східнослов'янскій традиції, однак ще в XIX ст. ці персонажі диференціювались.
Побутує кілька варіантів трактування цього образу. Згідно одних уявлень, упир є сином чорта й відьми. Живе він як звичайна людина, однак з-поміж інших вирізняється злістю. Згідно іншого вірування, упирі мають тільки людський вигляд, а за своєю суттю це є справжні чорти. Існує вірування, що упирі - це трупи відьом та інших людей, у які після смерті вселилися чорти і приводять їх у рух. Упирем може стати будь-яка людина, якщо її обвіє степовий вітер. Своїм зовнішнім виглядом упир може не відрізнятися від звичайних людей або ж відрізнятися дуже рум'яним кольором обличчя. Іноді упирями вважають дітей (з великою головою, довгими руками й ногами), які можуть передбачати майбутнє. Досить часто народна уява поділяє упирів на дві групи: живих та мертвих. Характерними ознаками мертвих упирів є те, що вони мають червоне обличчя, яке у домовині повернуте донизу. Мертвий упир ніколи не розкладається. Живий упир теж має червоне обличчя і дуже міцну статуру, яка потрібна йому задля того, щоб на своїй спині носити мертвого упиря. Мертвий без живого не може бути шкідливим, оскільки сам не має здатності ходити . О.Афанасьєв стверджує, що упирі - це злісні блукаючі мерці, які за життя були чаклунами, вовкулаками або людьми, яких не приймала церква /вбивці, єретики, боговідступники/. Уночі упирі встають зі своїх гробів і ходять по світу. Вони заходять у хати, накидаються на сонних людей /найчастіше - на немовлят/ і висмоктують їхню кров /потинають/, в результаті чого людина помирає. Вони можуть розгулювати по землі до співу перших півнів, а потім кидаються до своїх могил. Щоб позбавитися від упирів, люди відкопували їхні могили і пробивали груди мерця осиковим кілком. Якщо це не допомагало, труп спалювали. Упирів вважали причиною засух, неврожаїв, епідемій. В українській демонології упир є символом зла, смерті, біди, епідемій та стихійного лиха.

Перелесник — різновид злого духа, що падаючою зіркою відвідує людей, прибираючи вигляду близьких, рідних, коханих. Перелесника («летавиця», «летавицю») можна було «дістати» з великої туги та жалю за покійною коханою людиною (подекуди вважалося, що перелесник — це дух небіжчика, за яким жалкують). Утілившись в образ померлої людини, перелесник нібито вступав у подружнє життя і з живими людьми. Діти, що народжувалися від перелесника, начеб мали мішкуватоподібний вигляд, погано розвивалися і були ненаситні в їжі. На відміну від «Антипка» (чорта), якого, як вважалося, можна відігнати, викуривши свяченим зіллям, перелесника вигнати з хати, в якій він поселився, важко. Щоб позбутися його, рекомендувалося, за народними повір'ями, користуватися освяченими «рутою», «тойою», «маруною». У ряді районів сюжети про перелесника змішувалися із сюжетами про змія та про упиря. Згідно з цими повір'ями, перелесник висушував людину, з якою мав стосунки, висмоктуючи з неї кров. Він міг завдати й іншої шкоди (спалити хату, задушити людину тощо). Цей образ української демонології є уособленням небезпечних атмосферних та космічних явищ (блискавки, метеоритів та ін.). Образ перелесника зустрічається як фантастичний персонаж художньої літератури.

Перун - головний бог Київської Русі. Це грізний бог війни, який керує всіма небесними явищами. Високий, плечистий, чорноволосий, має велику голову та золоту бороду (мед по бороді тече). В правій руці - лук, в лівій - стріли. Найсильніший у природі, бореться зі злими силами. 2 серпня святкували день Перуна. В цей день вся нечиста сила, рятуючись від стріл справедливого бога, перетворюється на тварин. В давнину 2 серпня до хати не пускали собак і кішок, щоб не навести грозу - кару Перуна. Його птах - півень, день - четвер. Статуя Перуна-громовержця стояла в пантеоні князя Володимира.

Песиголовці - міфічні велетні-людоїди, що вирізнялися нечуваною жорстокістю. Вони були дуже злими і кровожерливими. Песиголовці ловили людей, садили у глибокі ями, відгодовували, а потім їли. В.Супруненко описує це так:" Їжі для полонених не шкодували, годували їх пряниками, горіхами, цукерками. Періодично обмацували свої жертви. Якщо через шкуру прощупувались маслаки, то продовжували посилено годувати солодощами. Перевіряли ще й таким способом. Відрізали мізинець і дивилися: якщо текла кров, значить, жиру малувато; якщо крові не було, людей заколювали, різали й їли" . Песиголовці мали вигляд дуже високої, вкритої шерстю істоти з собачою головою та одним оком посеред лоба. Песиголовці - сироїди /ті, які їли сире людське м'ясо/, мали одну руку й одну ногу. Зчіплюючись по двоє, вони дуже швидко пересувалися. Песиголовці є символом жорстокості.

Польовик - один із різновидів нечистої сили, створеної чортом. Падаючи з Вирію, він за наказом Бога залишився у полі. Його уявляли чоловіком, що мав тваринні ознаки: шерсть, хвіст, кігті, крила, роги, телячі вуха і великі зуби. Польовик міг змінювати свій вигляд і вводити людей в оману. Польовик - дух, який береже хлібні поля і який має тіло чорне, як земля, очі різнокольорові; замість волосся на голові росте довга трава. Одягу він не має. Іноді з'являється у вигляді дідугана в білій одежі і лякає людей. Його поява супроводжувалась сильним поривом вітру. Збиває людей зі шляху, кружить їх, веде до ярів і боліт, особливо любить тішитися з п'яними плугарями. Як і всі нечисті, польовики - хабарники, горделиві та вередливі - люблять, щоб їх ублажали.

Полель - бог шлюбних зв'язків, рідний брат Леля. На відміну від свого брата, Полель не крутить дівчатам голови, його сопілка грала для двох люблячих сердець, він на весіллях співає пісні. Зовнішньо брати дуже схожі, тільки Полель старший, мужніший, виший та ширший у плечах. Полель любить весну, коли разом з природою у серцях людей прокидається велике почуття, а ще більше любить осінню пору шлюбів, коли закохані серця з'єднуються.

Потерчá (поторочá, потерчук, страдча), в українській міфології так називають дитину, яка померла нехрещеною, або власне її душу. Демонічна істота.
За переказами душі потерчат сім років літають і просять: "Хреста!". Їх голоси подібні до жаб'ячого кумкання. Хто почує голос потерчати, кажуть повір’я, повинен пожаліти нещасну душу: кинути хустину, рушник або шматок полотна — як крижмо для хрещення — і промовити: "Іван та Марія! Хрещу тебе в ім'я Отця, Сина і Святого Духа. Амінь", — і дати ім'я дитині. Тоді померле немовля стає янголом. Коли ж за сім років по смерті таку дитину ніхто не охрестить, вона потрапляє до нечистих духів.
Таке маля крадуть русалки, та й саме воно, як кажуть подекуди в Україні, стає мавкою, "семиліткою". Ці русалки-семилітки володіють особливою мудрістю, що виявляється в розгадуванні чи загадуванні загадок.
Злі духи мучать украдених немовлят, і тільки на Зелені свята вони вільні від страшних тортур. Тому в Лубенському повіті на Полтавщині жінки, які поховали нехрещених малюків, збирали колись на Русалчин Великдень (четвер на Троїцькому тижні) всіх дітей із вулиці і пригощали їх. А на Поділлі під час архаїчного обряду "гоніння шуляка" жінки поминали своїх померлих, особливо нехрещених, дітей. Існувало вірування, згідно з яким на Зелені свята вони з'являлися "мавками", "нявками", "гречухами" й лякали всіх своєю непередбачуваною поведінкою.
В Україні розповідали також, що душа потерчати переходить у пугача або лелеку. По семи роках після смерті потерча, так ніким і не охрещене, стає пугачем. На Поділлі гадали, що саме тому пугач здебільшого живе на гробовищі і кричить: "По-хо-вав". Відголос цього вірування зберегла й народна пісня: "Ой сів пугач на могилі...".
За переказами, живуть потерчата переважно по озерах або болотах. Ходять у темряві з каганчиками, що блимають, то спалахуючи, то гаснучи. Таким чином потерчата заманюють людей у болото.
Ховати нехрещених дітей на кладовищі вважали великим гріхом, тому місця для похорону обирали десь за цвинтарем, на перехресті доріг. У давнину їх ховали в самому житлі: під порогом або ближче до печі. Такий звичай можна пояснити тим, що дуже давно саме біля печі хоронили померлих родичів. Тому кожна мати, яка ховала там дитя, сподівалася, що ним опікуватимуться предки, які не віддадуть його нечистій силі. Поховання ж під порогом або під перелазом у народі пояснювали тим, що, переступаючи це місце, люди щоразу "творили ногами" хрест, перехрещували потерчатко. Існував також звичай переступати новонароджених тварин, оберігаючи їх від нечистої сили. Тих дітей, що народились неживими, закопували й під "верхом", де закривали в сінях бовдур — пічну трубу. Це зрозуміло, бо саме димар хати вважали ходом у потойбіччя. З тієї ж таки причини існував звичай зазирати в піч після похорону когось із хатніх родичів, щоб позбутися страху, спричиненого померлими. На Закарпатті, щоб не боятися небіжчика-чоловіка, вдова тричі вигукувала його ім'я в піч.
Хоронили потерчат також під деревами. Дерево, яке садили на могилі, в уявленнях людей є світовим деревом, що поєднує світ живих зі світом померлих. Із троїцького обряду "завивати вінки" в Новгород-Сіверському повіті на Чернігівщині можна зрозуміти, що звичай ховати потерчат під деревами був доволі поширеним.
На Волині до потерчат ставилися обережно. Тут вважали поганою прикметою, коли раптом виявиться, що хату побудовано на місці, де колись закопали померлих дітей. їхні душі, як уже мовилося, весь час літають і просять хрещення. А хто почує їхній голос, має кинути все, що тримав на ту мить у руках.
Хрестячи потерча, його тим самим відбирають у нечистого. Тому вважалося, що тому, хто кидає крижмо потерчаті слід стерегтися, щоб чорт не зробив йому якого зла.
Звичай давати потерчатам імена бачиться значно давнішим за християнський обряд хрещення. Так, згідно з міфологією, створення світу, астральних світил, неба й землі, істот і всіх речей відбулось через їх називання. Дати ім'я — означає дати життя. У випадку з потерчатами — дати життя вічне, прилучити їх до сонму янголів.

Лада -богиня кохання, заступниця шлюбу, домашнього вогню, богиня юності, краси, родючості. Сама жіночність, ніжна, співуча, русокоса, ходить в білому одязі. Вона і парубка до коханої непомітно підведе у танці, і падчірку від злої мачехи приховає під густим гіллям, коли та на побачення тікає. Лада в молодих сім'ях підтримує вогонь: ось-ось погасне, ледь жевріє, а вона гілочку підкине, одежою колихне - розгориться багаття, доторкнеться сердець літнім теплом і знову лад у сім'ї.

Лель - юний бог кохання, син Лади. Зовсім молодим Лель часом просто бавиться коханням, хоча і робить це з щирих намірів - для нього це лише весела гра. Гарний парубок з кучерявим волоссям закохує в себе дівчат, наспівуючи їм та граючи на сопілці. Коли ж йому життя нема з-за чергової нареченої, Лель знаходить їй парубка та переконує обох у тому, що вони все життя шукали один одного. З'являється Лель весною, живе разом зі своїм братом Полелем у лісі. Разом вони виходять зустрічати Ярило. Сопілку Леля можна почути в Купальську ніч.

Лісовик — міфологічний образ, який, згідно легенд, втілювався в подобу дуже старого кошлатого діда. «Лісовик — малий, бородатий дідок, меткий рухами, поважний обличчям. У брунатному вбранні барви кори, у волохатій шапці з куниці» /Леся Українка, «Лісова пісня»/. Його характерною особливістю була відсутність тіні. Лісовик є символом небезпеки, яка підстерігає людину в лісі. Образ лісовика перегукується з іншими міфологічними образами: мавок, чугайстра і навіть блуду. Лісовик збиває людей з дороги, усіляко шкодить їм. В українській етнографії побутує погляд на лісовика як на «пастуха від звіра», тобто істоту, що охороняла дрібних звірів від хижаків, мисливців. Лісовики створювали в лісах сім'ї і жили як звичайні люди.

Зли́дні , у східнослов'янській міфології — злі духи, які приносять у дім нещастя. Вони маленькі, заморені, у лахмітті, з вічним гризьким голодом на обличчі. Туляться в кутку за піччю й постійно голодні. Демонічні істоти. У переносному значенні — бідність (жити у злиднях — жити у бідноті).
Злидні в народній уяві — маленькі, завжди голодні старі чоловічки, які сидять на плечах людини й покидають її лише після смерті («Багатство — дочасне, а злидні довічні», «Просилися злидні на три дні, та й вигнати не можна», — твердять прислів'я).
Злидні часто асоціюються із такими людиноподібними істотами, як Нещастя, Лихо, Біда, Недоля (в білоруській міфології їм відповідає Злидня — невидима жінка без язика, очей і вух, яка раніше була змією; у сербській — Несреча — сива стара з тьмяним поглядом).
За повір'ями, у хаті злидні оселяються найчастіше в запічку, хоча можуть бути де завгодно.
Фаталізм, приреченість, почасти властиві українській народній свідомості («Гроші йдуть на гроші, хліб на хліб, а злидні — на злидні»), в казках, легендах та анекдотах співіснують із думкою про те, що злиднів можна позбутися завдяки розуму й життєлюбству: їх можна зав'язати в мішку, заткнути у пляшці чи полонити в будь-чому іншому й кинути у воду чи навернути каменем; зв'язавши, можна лишити на перехресті — вони перейдуть до того, хто їх розв'яже.

Велетень, Велет — дуже високі великі люди. Вірування в колишнє існування велетнів таке поширене, шо його можна назвати загальнолюдським. Оповідання про них походять із ідеї виродження, що його ніби зазнав людський рід, який визначався, мовляв, колись незрівняно більшою силою і більшим зростом:
"Колись були такі великі люди, — оповідали Ст. Руданському на східньому Поділлі, — що по лісі ходили, як по траві. А то вже, як наші поставали, один велетень надибав нашого плугатаря з волами, з плугом і погоничем, забрав усіх на долоню та й приносить до свого тата: "А подивись, каже, тату, які я мишенята надибав" А тато глянув та й каже: "Не мишенята, сину, а то такі люди, що після нас будуть.
На Гуцульському Підгір'ї також оповідали: "Спочатку світу та були такі великі люди, що підпирали головами хмари і переступали гори і долини. Як переступав дуба і коловся в ногу, брав найгрубшого дуба одною рукою, виривав із землі і казав, що "в бодяка уколовся". Один другому з руки в руку через Дністер і Дунай сокиру подавали...".
Велетні представляються народній уяві чито, як у грецькій мітології, як Титани, давніші божеські істоти, що мусіли поступитися перед молодшими богами, — у наших предків такі уявлення спостерігаються в низці так званих старших богатирів — Святогора, Самсона, Коливана, тощо; чито, як у германській мітології, як представники згубних сил природи — моря, льоду, морозу, вогню; чито, як Ґіґанти, людополібні, але потворні жахливі істоти, шо постають проти богів і від них гинуть. Слід цього останнього уявлення залишився і в нас у легенді про ВЕЛИКДОНІВ . І, нарешті, ближче бїблійної традиції, велетні уявляються, як "Адамові Люди", себто Адамове потомство, шо жило беззаконно і вигинуло в потопі: "Вони насипали вали і могили, та Бог постановив їх знищити за те, шо жили беззаконно, в вічних усобицях і кровопролитті..."
Загибіль велетнів може бути різна, але вона — конечна. Українські приповідки зберегли нам цю віру в неминучу загибіль велетнів: "Велетневі не довго жити". Сюди ж відноситься й друга приповідка про велетнів, що збереглася в Літописах: "Погибоша, аки обри", — себто загинули, як обри, А обри, як доводив М. Костомаров, це власне велетні, хоча в історії це ім'я прикладається до народу аварів.
Особливу категорію богатирів складають в народній уяві українського народу богатирі семилітки. Про них, як завважив один із польських записувачів 1880 рр., люди не радо оповідають: "Це для них не казки, не міти, до яких давно вже стратили віру, а щось хоч і чудесне, але реальне, чого не можна повертати на жарт, не повинно служити самій пустій цікавості".
"Семилітній богатир, — писав теж Костомаров , це тип народньої надії на будучі покоління, ідеал сили, яка не старіє, вічно молодіє і оновлюється..."
Мотив про богатиря - семилітка розроблено в билинно-казковій темі про київського оборонця Михайлика: в низці варіантів цей Михайлик — семиліток, і рація теми лежить власне в ранній молодості героя. У літописах мотив про молодого визвольника стрічаємо в переказі про облогу Києва Печенігами за Святослава дарма, що літ тут йому не визначено а названо просто — "отроком".
По аналогії, мудра дівчина—семилітка рятує своїх близьких своїм розумом, розгадуючи тяжкі загадки, або виконуючи важкі завдання.

Велес — бог торгівлі, музики, мистецтва, поезії та підземного світу. Він є опікуном худоби, та асоціюється із багатством та магічними силами світу духів. На думку академіка Б.Рибакова, культ походить з палеолітичних часів, коли це божество ототожнювали з ведмедем, якому поклонялися "хоробрі мисливці, одягнуті в шкури тих звірів, на яких полювали". Лише в бронзовому віці, як довів Б. Рибаков, Волос-Ведмідь стає богом худоби.
Про Велеса казали, що він є "скотій бог". Слово "скот" в давнину означало багатство і гроші, навіть скарбниця називалась "скотниця", а худоба була деколи грошовою одиницею. Княжі представники клялись Велесом і Перуном у торгівельних договорах із греками.
Там, де ідол Велеса стояв у Києві на Подолі нині пролягає старовинна вулиця Волоська.
Зображався Велес з сопілкою в руках (сопілка миру). За легендою, коли між полянами і древлянами зчинилася кривава січа "за межу" (побоїще не міг зупинити навіть Перун зі своїми блискавками), з'явився В. і заграв на сопілці. Гра була такою чарівною, що воїни обох сторін опустили мечі й побраталися. Про те, що Велес опікувався мистецтвом, свідчить також і те, що у "Слові о полку Ігоревім" співець Боян названий "Велесовим внуком".
Із культом Велеса пов'язаний ритуал, коли на останні колоски залишали на полі, та звивали їх у "велесову" бороду.
Із приходом християнства, функції охорони худоби перебрав на себе св. Власій.

Вихор — в українських народніх віруваннях вияв нечистої сили. Його іноді навіть уосіблюють в образі чорного чоловіка, порослого шерстю, з хвостом і крилами, і з великими пазурями на ногах і руках. Живота в нього немає, і тому видно в ньому тельбухи. Тому й зовуть вихри "котолупами". Живуть вони в полі, але не сидять на місці, а все перебігають. Особливо багато їх бігає перед дощем. Бігаючи, вони все увихаються бо бояться грому, який їх убиває. Бігають вони тільки вдень, а вночі — ніколи, і тим відрізняються від іншої нечистої сили. Коли вихор "підвіє" людину, та мусить захворіти. Тому, "як вітер порохом курбелить, не можна йти серединою вулиці", — треба дати вихрові вільну дорогу.
Боронитися від вихруможна тільки ножем: як вихор підбіжить, треба станути перед ним, крикнути: "Котолуп"! і кинути ножем. Якщо ніж закривавиться, то значить вихра вбито.
За іншими оповіданнями, що їх позбирав Чубинський, вихор — крилатий змій. Коли чорт має стати вихрем, перших сім літ він повзає, як звичайна гадина, других сім літ стає величезним полозом, а на треті сім літ стає вже крилатим змієм і живе в скелях. Коли йому крила вже зовсім відростуть, починає він літати. Для своїх прогулянок вибирає звичайно час перед бурею, роблячи своїми крилами страшенний вітер, що ламає дерева та розкидає будинки. У гуцулів подібну уявну істоту звуть жорства, крилатим смоком. Його образ іноді знаходиться на мідних держаках гуцульських палиць.
На Київщині про походження вихру оповідали в зв'язку з ширшими дуалістичними оповіданнями про творення світу, що в них Сатанаїл то допомагає Богові, то намагається Його обдурити. Згідно а багатьма варіантами цих дуалістичних легенд, землю треба було діставати з дна моря. Отже, коли Сатанаїл пірнув у воду по землю і там забарився, вода зверху замерзла. Сатанаїл пробився через лід, але сильно від того втомився і знесилився. Ангел, який ждав його над ледом, вихопив у нього землю й поніс до Бога. Сатанаїл, відпочивши трохи, погнався за ним. Отож Бог бачить, що Сатанаїл вже доганяє янгола та й каже: — Махни мечем, на праву сторону! Янгол махнув і відсік праве крило Сатанаїлові. Цей як закрутився та й став як вихор. Ото й тепер, як почне Сатанаїл літати, то й здіймається вихор.
Оповідали також, що як чортова дочка виходила одного разу заміж за простого чоловіка, то тоді на весіллі чорт як закрутився з радощів, так і став — вихром. Тому й називають іноді вихор — Чортовим Весіллям.
Акад. А. Веселовський в своїх "Разисканіях" зблизив українське оповідання про весілля чортової дочки, що породило вихор, із німецькими оповіданнями про доньку Ірода, яка любила св. Івана Хрестителя і відмовлялася від усякого іншого шлюбу. Розлючений Ірод наказав усікти голову святого, і, коли зажурена дівчина хотіла поцілувати її на підносі, голова відкинулася від цілунку, і від її руху знявся такий вітер, що кинув Іродіяду в повітря. Там вона й носиться досі, викликаючи вихри. У Саксонії з'ясовували вихри, як "танці Іродіяди".

Відьма — жінка з надприродними силами, які вона вживає, звичайно, на шкоду людям. Основними вміннями відьом в Україні вважалися: здатність до переверництва; вміння відбирати молоко у корів, шерсть в овець, яйця в домашньої птиці та сало у свиней; позбавляти людей урожаю та робити їх вовкулаками; насилати хвороби; псувати продукти; відьма може також керувати погодою: наслати град, посуху, тощо. Навіть наснившись, відьма може призвести до прикрощів.
Слово "відьма" має давньоруський корінь "вѣдъ", що пов'язаний із значеннями "відати", "знати", "провидіти". В санскриті "veda" означає "священне знання". Тобто можна припустити, що в давнину слово відьма не мало однозначно осудливого значення, та означало жінок що зберігали таємне, сакральне знання. На правобережній Україні археологи знайшли глиняні фігурки жінок-"чародійниць", які викликають "небесну воду".
Відьма - один із найяскравіших персонажів української демонології. Її опис і характеристика досить детально представлені в етнографічній літературі. В українській демонології відьма символізує не лише абстрактне зло; інколи вона може виступати символом смертоносної виразки або навіть смерті, і в цьому руслі її дії подібні до вампірських . "Бліде зморшкувате обличчя, крючкуватий ніс, що ловить всілякі запахи, великі пожадливі губи, кожне око по п'ятаку, нерухомі повіки, які не може поворухнути навіть спрямований в очі сонячний промінь - ось портрет нечестивої істоти в образі жінки, без участі якої не обходилось жодне недобре діло на землі" . Недаремно етимологи пов'язують походження слова відьма з давньоруським іменником вhдь - "знання": слово відьма спочатку вживалося в значенні "та, що все знає", звідки розвинулося подальше "ворожка", а пізніше - "зла, сварлива жінка". Розпізнати відьму серед людей дуже складно: вона може бути старою і молодою, перевтілюватися у різні образи. Є дві категорії відьом: природжені та вчені. Першим таємнича сила відьмарства дається від природи, другі набувають її шляхом навчання від перших або ж отримують від чортів взамін на власну душу. Природжені відьми у своєму ставленні до людей доброзичливіші, ніж вчені. Інколи вони навіть допомагають людям спекатися від витівок учених відьом. Образи відьом яскраво змалював у своїх творах І.Нечуй-Левицький. Серед людей побутувала думка, що відьми псують корів, забираючи у них молоко, що вони накликають хвороби і висмоктують людську кров. Згідно легенд, зборища відьом відбувалися на голих вершинах гір. В образі української відьми злилися початки добра і зла. Їх нескінченна боротьба символізує ідею дуалізму. І хоч світлі наміри змальовуються не так яскраво, як протилежні їм темні, однак і в цьому відгомоні старовинних вірувань знаходимо в основі вічну ідеальну правду: перемогу світла над пітьмою скрізь, де розповідь не обмежується повідомленням якогось епізоду боротьби, а передає весь її хід .У сучасному житті українців відьма може бути символом недоброї, сварливої жінки, а також людини, яка багато знає і може впливати на хід подій.
Поділяли ВІДЬОМ на дві категорії — "родимих " і "вчених". Природня, або "родима" відьма з'являється коли в кого народжується підряд сім дівчат, а між ними ні одного хлопця, або є представницею третого покоління позашлюбних дівчат чи є просто дочкою відьми (залежно від регіону). Родима відьма могла народитися у матері, котра, будучи вагітною, готувала свят-вечірні страви та ненароком проковтнула вуглинку, або ж коли дитину в утробі матері прокляли "в таку хвилину".
"Вчена" відьма набирається своїх надприродних сил від іншої відьми, або від чорта, взагалі від нечистої сили. Різниця між "родимою" і "вченою" відьмами та, що родима відьма може іноді й направити заподіяну шкоду, але вчена ніколи цього не зробить: "Гірша відьма вчена, як родима"

Вій - персонаж української демонології, який найчастіше постає в образі старезного діда з густими й довгими бровами та віями, через які нічого не бачить. Його погляд може бути смертельним для живих істот. Він має згубну, руйнівну силу, яка здатна провалити будинок під землю, а на його місці утворити водоймище. Однак від цієї магічної сили рятує те, що Вій навколо себе нічого не бачить через свої надзвичайно густі та довгі брови й вії. В етнографії висловлюється припущення про те, що саме з цим образом пов'язані повір'я "про недобрі очі та зурочення, згідно з якими від злого погляду все гине чи псується"

Вовкулак — людина, що перекидається в вовка, або перекинена в вовка.
Вірування у вовкулаків були свого часу поширені не тільки в Україні, але й усій Європі. В Італії їх звали люпо-маманнаро. В Слові о Полку Ігоревім згадується що князь Всеслав полоцький вмів перекидатися вовкулакою. У Лісовій Пісні Лесі Українки у вовкулака перекинено (зачаровано) Лукаша.
Вовкулак або вовкулака — в українській міфології — людина-перевертень, що має надприродну здатність перевтілюватися у вовка. Це напівфантастична істота, людина у вовчому вигляді. Вважалося, що вовкулаки можуть бути вродженими та оберненими. Вроджені — це ті вовкулаки, які народилися під певною планетою. Якщо вагітна жінка зустрічала вовка, то у неї повинен був народитися вовкулака. Перетворені (обернені) вовкулаки — істоти, що зазнають більших страждань, ніж вроджені. Вони живуть у берлогах, бігають у лісах, але зберігають людський внутрішній світ. У вовкулаку можна було обернути і старого, і малого. Повернутися до людської подоби обернені вовкулаки могли через кілька років. Вроджені ж вовкулаки все життя проводили в сім'ї як звичайні люди, а вночі, перетворившись на вовків, винищували худобу. Образ вовкулаки символізував безсилля людини перед темними надприродними силами, тугу за справжнім людським життям. Це також один із багатьох образів, через який народ застерігав людину від біди, що може на неї чекати. Цей образ нагадував про необхідність мати в своїй душі Бога, ніколи про нього не забувати, не грішити, щоб не бути тяжко покараним за зроблене зло.

Водяни́к - це злий дух, втілення водної стихії як негативного й небезпечного явища. Це перетрансформований образ скинутого з Вирію чорта, який за 40 діб потрапив у водне середовище і за наказом Бога там залишився. Етнографи вважають, що вірування давніх українців у водяника бере початок з язичницьких уявлень про обожнення всього, пов'язаного з водною стихією. Водяник найчастіше мав вигляд старого діда, покритого водоростями, з довгою бородою і хвостом. Міг перевтілюватися у різні істоти - дитину, козла, собаку, качура, рибу тощо. Вважалося, що його володіння обмежувалися водоймищем. Розгніваний водяник міг наносити людям збитки: розливати річки, руйнувати греблі, млини, топити людей. Цей образ докладно описаний у "Лісовій пісні" Лесі Українки. Водяник символізує собою зло, яке підстерігає людину у воді.

Вогники мандрівні — Теплої, вогкої ночі, в місцях, де в землі перегнивають рештки органічної матерії, себто на загал по болотах та цвинтарях, нерідко можна бачити маленькі вогники, що рухаються в повітрі за найменшим подувом вітру. Їхня легкість призводить до того, що вони, корячись викликаній течії повітря, ніби женуться за тим, хто від них утікає, і тікають від того, хто хотів би до них наблизитися. Ці мандрівні вогники не раз лякали людей своєю ніби незрозумілою появою й поведінкою, — з огляду ж на свій вигляд і на місце появи їх найчастіше пов'язано в народній уяві з душами мерців.
І в Україні вірили, що мандрівні вогники — то душі померлих. Причому, щодо цвинтарів, де вони з'являлися, думки поділялися: одні думають, що ці вогники "бувають на могилках грішних людей", — бо то, мовляв, знак що ті грішні душі "в вогні з гріхів очищаються"; інші ж навпаки думають, що "вогні на могилках з'являються тільки з добрих людей". А є й такі, що, констатуючи незрозумілий факт, зазначають, що "там щось лякає...".
Щодо вогників на болотах та по інших незвичайних місцях, то тут теж нема однодушности. Для одних ці вогники — також душі померлих, а саме — "нехрищених дітей", яких мовляв, там потаємно поховано; або — крапки крови, полишені в якомусь злочині, або, нарешті, закопані гроші, скарби, що себе виявляють.
Вогники, породжені злочином, нічого доброго принести не можуть, і тому — "видко їх тільки тоді, коли в певній містині миє скоїтись якесь лихо, як от худоба має гинути, помірок на людей, війна чи будлі яке нещастя для людей".
Коли ж "гроші горять", то тут нарід теж розріжняє "скарби закляті" і "незакляті". Закляті гроші горять звичайно до півночі, і їх ніяк не взяти, бо хоронить їх нечиста сила. Незакляті ж гроші горять під ранок, і їх можна було б знайти, коли б пощастило кинути на те місце якусь річ — чобота, онучу, тощо — а вже на другий день, при Божому світлі, можна ті гроші викопати.

У лісі, там де відчуваєш ти теплий вітер у траві
Там між дерев, біля багаття танцюють Мавки Лісові
Ми там живем - це клич природи, там наші душі і серця
Там час не відбере в нас вроди і там пливе все наше життя!
Приспів:
Ти знаєш що це, точно знаєш
Це незабутнє відчуття тепла.
Маємо в серці, те що не вмирає
Воно дає нам сили для добра!(2р.)


Як наш весняний вітер вільні, цінуєм, любим і живем
Лісам ми українським вірні і не загубим що знайдем.
Тому що наша Батьківщина - це те що маємо лиш ми
Тепер вже вільна Україна, де всі ми будемо людьми!