Шубін — дух шахт. Зазвичай добрий дух, але може бути й лихим. Його ім’я за однією з версій походить від прозвиська шахтаря, душа якого, за легендою, ходить у навиворіт одягненому кожусі (шубі) по забоях із факелом у руці і спалює газ. За іншою — від прізвища жорстокого гірничого майстра Шубіна, який забивав на смерть робітників під землею або від звуку метану (шу-шу), який часто накопичується у шахтах.Легенда про шубіна поширена переважно у шахтарських селищах Донбасу. На Луганщині поширено кілька варіантів легенди про духа копалень. За однією версією, Шубін – загиблий шахтар. За іншою – гірничий майстер, який працював наприкінці ХІХ ст. на одній із шахт у Донбасі. Він мав дар передбачувати обвали і викиди метану. Тому перед кожною зміною майстер спускався у шахту і, якщо відчував щось недобре, попереджав про небезпеку. Відтак цим ім’ям шахтарі назвали шахтний дух, який приходить до них на допомогу у небезпечну годину.У шахтарських селищах ходить багато розповідей, про людей, які на власні очі бачили цей дух. Якось у одного чоловіка у шахті вийшов з ладу ліхтар. Опинившись у цілковитій темряві, він повністю утратив орієнтацію. Кількагодинні мандри виробками не привели його до виходу. Шахтар упав у відчай, як раптом удалині побачив вогник. Наблизившись, він розгледів фігуру, що тримала проблисковий маячок. Чоловік не злякався, а слухняно пішов за нею аж поки вона не вивела його з лабіринту темряви. Деякі шахтарі стверджують, що шубін буває добрим або злим залежно від того, з якою людиною він зустрічається.Однак не у всіх легендах шубін виступає як втілення добрих сил. Шахтарі з Антрацитівського району стверджують, що, цей привид мстивий і часто лютує, від чого у шахтах трапляються аварії.Існує легенда про те, як колись давно в одне донбаське селище у пошуках кращої долі забрів один заробітчанин. Він завітав до корчми, де звернувся до відвідувачів із проханням допомогти влаштуватися на роботу. П’яні шахтарі відповіли, що спершу вони перевірять його на ділі. Для цього новачку слід було спуститися у шахту, запалити смолоскип і пройти кілька метрів штреком. Якщо не злякається, значить зможе стати шахтарем. Прибулець навіть не здогадувався про справжню мету цього випробування. У дійсності шахтарі хотіли з’ясувати, чи є у копальні метан, який постійно чинив чимало лиха на цій шахті. Якщо газ є, то вибухне, і таким чином це врятує життя тим шахтарям, які працюватимуть наступного дня. Якщо нема, то тим краще для новака. А буває, що при певній концентрації газ не вибухає, а випалюється. Ось для такого випадку чоловіка одягли у шубу, щоби захистити від опіків. Заробітчанин зробив усе, що йому звеліли. Але, на нещастя, стався вибух.З того часу його дух тиняється підземними ходами і мститься шахтарям за скоєну кривду. Іноді він стає просто-таки ненажерливим і тоді на шахтах відбуваються жахливі аварії, які забирають життя не в одного десятка шахтарів. По загиблому ніхто і ніколи не відправляв панахиди, щоби назавжди упокоїти його душу. Та й ім’я його нікому невідоме. Називають лише шубіним (пишеться з маленької літери), оскільки, як розповідають, він ходить у шубі, яку дали йому колись шахтарі.Знають про шубіна й у Росії. Там у деяких регіонах можна навіть почути фразу "ему пришел шубин". Це означає, що людина потрапила у дуже небезпечну або безвихідну ситуацію. Розповідають, що на Уралі у ХІХ ст. жив жорстокий гірничиий майстер Шубін, який забивав на смерть робочих під землею. За це його й убили. З того часу він тиняється підземними ходами і зазвичай показується людям в образі згорбленого старика у дірявій шубі і валянках. Розповідають, що той, хто побачить шубіна, навряд залишиться у живих. Пиво "Добрий Шубін"Окрім шубіна у шахтах, за віруваннями деяких шахтарів, з’являється також дух жіночої статі. Одного разу у шахті зник гірняк. Після тривалих пошуків його нарешті знайшли у шахті голого. Він з’їхав з глузду і тому його забрали до “психушки”. А згодом збожеволіло ще кілька шахтарів. Усі вони розповідали про якусь “білу королеву”, дуже красиву жінку, яка намагалася звабити їх. Але шахтарі не витримували її шаленої краси і повністю втрачали розум. Люди довго ще глузували з цих бідолах і, проходячи повз психлікарні, де лікувалися шахтарі, казали, що тут поселилися білі королі. Щодо білої королеви, то вона, за розповідями, зникла з тієї шахти. Щоправда ніхто не може сказати, чи надовго.Популярність легенди про шубіна призвела до того, що його ім'ям у Донбасі названі розважальні заклади, бари, а також популярна марка пива "Добрий Шубін" донецького пивного заводу "Сармат"
Чорт, персонаж слов. мітології. Фантазія малювала Ч. як злу нечисту силу і уявляла його у вигляді лукавої людиноподібної істоти, хитрої і підступної. Вірили, що Ч. водиться по безлюдних місцях, що живе у безоднях, в очереті, в пустелі, у пустках, руїнах і що він може перекидатися на людину, тварину і в різні речі. Вірили, що небезпечно згадувати його по імені; тому, замість слова Ч., вживали різні назви: дідько, «той, що греблі рве», «той, що не при хаті згадуючи» тощо В укр. фольклорі існує багато приповідок про Ч. Згадки про Ч. збереглися в укр. топоніміці: Чортова гора, Чортиця, Чортова печера, річка Чортовець тощо. Образ Ч. часто зустрічається в творах укр. письм.В українській демонології, як вказує С. Плачинда, за найдавніших часів чорт носив ім'я й подобизну Чорнобога — антипода Білобога /див. Білобог-Чорнобог/, що символізував світлі сили, все прекрасне на землі. Чорт є сином Чорнобога і Мари. Згідно легенди, чорт був один на весь світ, і ця самотність йому набридла. Тоді він пішов до Білобога просити собі товариша. Білобог дозволив чортові вмочити у живу воду палець і стріпнути ним позад себе. Із тієї краплі води повинен був з'явитися товариш. Однак чорт не послухав Білобога і замість пальця вмочив руку, а потім струшував позад себе краплі, в результаті чого з'явилася сила-силенна чортів, які стали творити Вирію зло. Тоді боги скинули їх з Вирію, і чорти летіли 40 діб. Нарешті Білобог промовив: «Амінь», і чорти назавжди лишилися саме на тих місцях, де перебували у вказаний момент: хто — у воді, хто — у лісі, хто — у полі і т. д.В українській міфології чорти є зооморфними й антропоморфними істотами. «Маленькі, чорненькі, вертляві, з ріжками, свинячим п'ятачком, копитцями і хвостом, вони були всюдисущі та надзвичайно живучі. Вони символізують таємничі надприродні сили, усі недобрі починання на землі. Чорти і похідні від них образи також є символами зла, незважаючи на те, що за певних обставин можуть допомагати людям. «Усякої надприродної сили круг себе первісна людина завжди бачила багато. Сила ця шкодила їй, особливо тому, що вона звичайно невидима, і людина своєчасно не знає, що має робити, і звідки чекати лиха. Християнство в надприродні сили внесло певну систему. З бігом часу на чолі всіх злих сил став чорт, що тепер став зватися дияволом, сатаною чи демоном, і йому помалу підпорядковувалися всі інші сили: володарі хати й природи та шкідники життя — усі вони стали зватися бісами, і всі вони за християнства перейшли в силу злу, нечисту».Арідник — за давніми віруваннями гуцулів чорт, сатана, злий дух.Чугайстер — це веселий, життєрадісний, оброслий чорною або білою шерстю лісовик із блакитними очима. Він танцює, співає, полює на мавок, які заманюють молодих лісорубів та пастухів у нетрі й гублять їх.Образ Чугайстра (Чугайстрина, Лісового Чоловіка) не відомий іншим слов'янам. Його знають тільки в українських Карпатах. На Бойківщині його називають просто Дідом, а на Закарпатті — Ночником. Походження назви Чугайстер достеменно не зрозуміле. Сучасні дослідники пов'язують це слово з чугою, чуганею (верхнім одягом, який тчуть так, що він має вигляд великої овечої шкури І довгою вовною), з гайстром-лелекою або навіть зі сторожовими козацькими вежами, що їх називали чугами та природним рівчаком у камені — чугилом.Чугайстер, кажуть, зовні як чоловік, але такий високий, як смерека. Він ходить лісами в білому одязі або й зовсім без вбрання, і не може його ні людина вбити, ні звір роздерти, бо так йому пороблено. Він мусить десь заховатися в листі й чатувати на мавок. А коли яку вгледить, то вхопить, розірве надвоє і з'їсть. Гуцули твердять, що Чугайстер — це чоловік, заклятий його сусідом.Зустрівши в лісі живу душу, Чугайстер не чинить їй лиха, тільки чемно запрошує до танцю. Багато рис Чугайстра поєднують його з вітром. Він може й сам являтися в подобі вітру або вихору. Як вітер, Чугайстер може залазити в димар і співати. Танцює він, як вихор, — прудко. Танець Чугайстра згубний для звичайної людини, він такий швидкий, що взуття не витримує. Проте доброго танцюриста Чугайстер може ще й нагородити. Під час танцю Чугайстер шепеляво приспівує: "Людже люджем іграють-співають, а ми собі такой так, такой так!". Саме оця шепелявість і змушує думати, що Чугайстер належить до потойбічних істот. Надзвичайно старі, не завжди із зубами, вони можуть не вимовляти всіх звуків. З іншого боку — прихильність Чугайстра до людей, його охоронна функція (нищення мавок) свідчить, що він може бути предком, який оберігає лісорубів і літувальників на полонині. В жертву Чугайстру приносять кулешу й бануш, знаючи про його беззубість. Часто твердять, що Чугайстер "на одній нозі". Він, як і Баба-Яга, може відірвати свою ногу — й рубати нею дрова. У лісі Чугайстера не слід свистіти й кричати, щоб не прикликати Лісового Чоловіка. Все це — ознаки представників "нижнього світу": одноногість або кульгавість, а також прикликання свистом — їхні ознаки.Проти Чугайстра, як і проти всіляких потойбічних "прибульців", використовували сокиру — як оберіг. Маючи її, цього міфічного велетня можна втримати двома мізинними пальцями й випитати про майбутнє: "Чугайстер зайшов до полонинської колиби, поправляв ватру. Вівчар каже: "А що ти тут робиш?" — "Хочу зігрітися". А вівчар схопив сокиру та й перед ним поклав вістрям угору. "Сідай", — сказав. Той сів. Став Чугайстрин проситися, аби його відпустили. "Не пущу!" — зловив його двома мізинчиками вівчар і тримав. "Пустіть, то скажу, що завтра тут буде". І Чугайстрин попередив, аби не спали пастухи завтра, бо прийдуть на полонину вовки й ведмеді та й усю худобу понесуть. І дійсно, другого дня прийшли вовки та ведмеді — всі по парі, та вівчарі їх відігнали від отари" .Чугайстер має могутній зріст, а тому може скрутитись у велетенське колесо довкола ватри і грітися. Цим він подібний до змія, потойбічна природа якого безперечна. С.Пушик вважає, що Чугайстер — праобраз бога Волоса, який поєднує Лісового Чоловіка з ведмедем (через його волохатість) та гайстром-лелекою.Як лісоруби варили їжу, то обов'язково залишали трохи й Чугайстрові на сволоці. Вірили, що Чугайстер зуміє звідти здійняти, бо має могутню статуру. Коли ж увечері, повернувшись до колиби, їжі не заставали, то раділи, бо можна було спокійно спати: приходив Чугайстер, отже, в тому місці мавок уже не було. Захисник пастухів і лісорубів, Чугайстер міг попередити про напад ведмедя. Вірили, що Лісовому Чоловікові підвладні всі звірі. Був він і звіриним пастухом, що пас "лісову худобу" в чоловічі дні тижня: понеділок, вівторок і четвер. Вважали, шо саме в ці дні можна успішно полювати, бо пастух, на відміну від пастушки — Лісової Діви, — дозволяв мати здобич. Пас Чугайстер на полонині й кози біднякам — разом зі своїми. Влада над тваринами в Лісового Чоловіка була така велика, що вони виконували для нього найдрібніші справи: навіть по воду Чугайстер посилав лиса або вовка.Особливо турбувався Чугайстер про воду. Вночі він приходив до хати й перевіряв, чи є вона в запасі. Коли ж не було, — щоб покарати ґазду, забирав із собою дитину. Такі дії Чугайстра вказують на його спорідненість із лісовиком, який викрадав недоглянутих немовлят, щоб виховати з них подібних до себе.Кажуть, що Чугайстер навчав майстрів, коли якому робота не вдавалася. "Чугайстер усякий дар людям дав!", — твердили гуцули. Про Чугайстра також знали як про захисника бідних. В одній із легенд він зустрічає бідного слугу, ображеного паном, пропонує йому свою допомогу, а згодом провчає пана: "І напустив Чугайстрин на пана ведмедя, що той постоли в потоці лишив, сердак на суці завис..." .В іншій оповідці Чугайстер — справжній добродійник: він не тільки рятує хлопця від повітрулі, а й виводить його із лісових нетрів: "Пішов хлопець по гриби і єго ніч застала. Ну і він рішив розложити ватру і до ранку переночувати. Тут дето коло дванадцятої години появився вітер, і перед його очима прокотився клубок. Подивився назад і побачив іззаду себе діда. Діл спитав у нього щось незрозуміле і побіг дальше за тим клубком Через кілька хвилин вертається дід. Хлопець замітив, що то була повітруля у діда в руках. І дід її надів на рожен, над ватрою спік, з'їв і попросив тютюну. Хлопець єму дав закурити. Дід єго почав розпитувати, що і як він попав у той ліс. Говорить: "Тобі ще пощастило, що я тебе побачим, а то б ти до ранку не дожив. Була б тебе повітруля заманила в ліси. А тепер збирайся, я тебе виведу на дорогу". Ну він за тим дідом пішов і очутився недалеко від своєї хати" .Таким добродійнйцтвом образ Чугайстра нагадує домовика, який оберігає мешканців оселі, — справжнього духа-покровителя.
Упи́р (вампір), міфологічний образ у фольклорі европейських народів: мрець, який нібито виходить з могили, щоб ссати кров живих людей. Українські міфологічні леґенди малюють образ Упира як старшого над відьмами. Образ його зустрічається і в українській літературі, зокрема в творах І. Котляревського, І. Франка, М. Коцюбинського, Лесі Українки та ін.Упир приблизно відповідає вампіру в європейській міфології і має багато спільного з вурдалаком в східнослов'янскій традиції, однак ще в XIX ст. ці персонажі диференціювались.Побутує кілька варіантів трактування цього образу. Згідно одних уявлень, упир є сином чорта й відьми. Живе він як звичайна людина, однак з-поміж інших вирізняється злістю. Згідно іншого вірування, упирі мають тільки людський вигляд, а за своєю суттю це є справжні чорти. Існує вірування, що упирі - це трупи відьом та інших людей, у які після смерті вселилися чорти і приводять їх у рух. Упирем може стати будь-яка людина, якщо її обвіє степовий вітер. Своїм зовнішнім виглядом упир може не відрізнятися від звичайних людей або ж відрізнятися дуже рум'яним кольором обличчя. Іноді упирями вважають дітей (з великою головою, довгими руками й ногами), які можуть передбачати майбутнє. Досить часто народна уява поділяє упирів на дві групи: живих та мертвих. Характерними ознаками мертвих упирів є те, що вони мають червоне обличчя, яке у домовині повернуте донизу. Мертвий упир ніколи не розкладається. Живий упир теж має червоне обличчя і дуже міцну статуру, яка потрібна йому задля того, щоб на своїй спині носити мертвого упиря. Мертвий без живого не може бути шкідливим, оскільки сам не має здатності ходити . О.Афанасьєв стверджує, що упирі - це злісні блукаючі мерці, які за життя були чаклунами, вовкулаками або людьми, яких не приймала церква /вбивці, єретики, боговідступники/. Уночі упирі встають зі своїх гробів і ходять по світу. Вони заходять у хати, накидаються на сонних людей /найчастіше - на немовлят/ і висмоктують їхню кров /потинають/, в результаті чого людина помирає. Вони можуть розгулювати по землі до співу перших півнів, а потім кидаються до своїх могил. Щоб позбавитися від упирів, люди відкопували їхні могили і пробивали груди мерця осиковим кілком. Якщо це не допомагало, труп спалювали. Упирів вважали причиною засух, неврожаїв, епідемій. В українській демонології упир є символом зла, смерті, біди, епідемій та стихійного лиха.
Скарбник - охоронець скарбів свого господаря, який після його смерті з'являється зі зграєю круків, щоб вирвати запродану йому душу. Інколи цей образ трактується по-іншому і пов'язується з законами та заклятими скарбами, які характеризувалися надзвичайними властивостями. Ці скарби поділялися на чисті /заховані людьми під час різних життєвих моментів/ та нечисті /такі, що перебували під охороною нечистої сили/. Скарбник /злий дух/ охороняв нечисті скарби. Після смерті господаря скарбу злий дух забирав його душу. В українській демонології скарбник є символом бездушності й хижацтва.
Перелесник — різновид злого духа, що падаючою зіркою відвідує людей, прибираючи вигляду близьких, рідних, коханих. Перелесника («летавиця», «летавицю») можна було «дістати» з великої туги та жалю за покійною коханою людиною (подекуди вважалося, що перелесник — це дух небіжчика, за яким жалкують). Утілившись в образ померлої людини, перелесник нібито вступав у подружнє життя і з живими людьми. Діти, що народжувалися від перелесника, начеб мали мішкуватоподібний вигляд, погано розвивалися і були ненаситні в їжі. На відміну від «Антипка» (чорта), якого, як вважалося, можна відігнати, викуривши свяченим зіллям, перелесника вигнати з хати, в якій він поселився, важко. Щоб позбутися його, рекомендувалося, за народними повір'ями, користуватися освяченими «рутою», «тойою», «маруною». У ряді районів сюжети про перелесника змішувалися із сюжетами про змія та про упиря. Згідно з цими повір'ями, перелесник висушував людину, з якою мав стосунки, висмоктуючи з неї кров. Він міг завдати й іншої шкоди (спалити хату, задушити людину тощо). Цей образ української демонології є уособленням небезпечних атмосферних та космічних явищ (блискавки, метеоритів та ін.). Образ перелесника зустрічається як фантастичний персонаж художньої літератури.Перун - головний бог Київської Русі. Це грізний бог війни, який керує всіма небесними явищами. Високий, плечистий, чорноволосий, має велику голову та золоту бороду (мед по бороді тече). В правій руці - лук, в лівій - стріли. Найсильніший у природі, бореться зі злими силами. 2 серпня святкували день Перуна. В цей день вся нечиста сила, рятуючись від стріл справедливого бога, перетворюється на тварин. В давнину 2 серпня до хати не пускали собак і кішок, щоб не навести грозу - кару Перуна. Його птах - півень, день - четвер. Статуя Перуна-громовержця стояла в пантеоні князя Володимира.Песиголовці - міфічні велетні-людоїди, що вирізнялися нечуваною жорстокістю. Вони були дуже злими і кровожерливими. Песиголовці ловили людей, садили у глибокі ями, відгодовували, а потім їли. В.Супруненко описує це так:" Їжі для полонених не шкодували, годували їх пряниками, горіхами, цукерками. Періодично обмацували свої жертви. Якщо через шкуру прощупувались маслаки, то продовжували посилено годувати солодощами. Перевіряли ще й таким способом. Відрізали мізинець і дивилися: якщо текла кров, значить, жиру малувато; якщо крові не було, людей заколювали, різали й їли" . Песиголовці мали вигляд дуже високої, вкритої шерстю істоти з собачою головою та одним оком посеред лоба. Песиголовці - сироїди /ті, які їли сире людське м'ясо/, мали одну руку й одну ногу. Зчіплюючись по двоє, вони дуже швидко пересувалися. Песиголовці є символом жорстокості.Польовик - один із різновидів нечистої сили, створеної чортом. Падаючи з Вирію, він за наказом Бога залишився у полі. Його уявляли чоловіком, що мав тваринні ознаки: шерсть, хвіст, кігті, крила, роги, телячі вуха і великі зуби. Польовик міг змінювати свій вигляд і вводити людей в оману. Польовик - дух, який береже хлібні поля і який має тіло чорне, як земля, очі різнокольорові; замість волосся на голові росте довга трава. Одягу він не має. Іноді з'являється у вигляді дідугана в білій одежі і лякає людей. Його поява супроводжувалась сильним поривом вітру. Збиває людей зі шляху, кружить їх, веде до ярів і боліт, особливо любить тішитися з п'яними плугарями. Як і всі нечисті, польовики - хабарники, горделиві та вередливі - люблять, щоб їх ублажали.Полель - бог шлюбних зв'язків, рідний брат Леля. На відміну від свого брата, Полель не крутить дівчатам голови, його сопілка грала для двох люблячих сердець, він на весіллях співає пісні. Зовнішньо брати дуже схожі, тільки Полель старший, мужніший, виший та ширший у плечах. Полель любить весну, коли разом з природою у серцях людей прокидається велике почуття, а ще більше любить осінню пору шлюбів, коли закохані серця з'єднуються.Потерчá (поторочá, потерчук, страдча), в українській міфології так називають дитину, яка померла нехрещеною, або власне її душу. Демонічна істота.За переказами душі потерчат сім років літають і просять: "Хреста!". Їх голоси подібні до жаб'ячого кумкання. Хто почує голос потерчати, кажуть повір’я, повинен пожаліти нещасну душу: кинути хустину, рушник або шматок полотна — як крижмо для хрещення — і промовити: "Іван та Марія! Хрещу тебе в ім'я Отця, Сина і Святого Духа. Амінь", — і дати ім'я дитині. Тоді померле немовля стає янголом. Коли ж за сім років по смерті таку дитину ніхто не охрестить, вона потрапляє до нечистих духів.Таке маля крадуть русалки, та й саме воно, як кажуть подекуди в Україні, стає мавкою, "семиліткою". Ці русалки-семилітки володіють особливою мудрістю, що виявляється в розгадуванні чи загадуванні загадок.Злі духи мучать украдених немовлят, і тільки на Зелені свята вони вільні від страшних тортур. Тому в Лубенському повіті на Полтавщині жінки, які поховали нехрещених малюків, збирали колись на Русалчин Великдень (четвер на Троїцькому тижні) всіх дітей із вулиці і пригощали їх. А на Поділлі під час архаїчного обряду "гоніння шуляка" жінки поминали своїх померлих, особливо нехрещених, дітей. Існувало вірування, згідно з яким на Зелені свята вони з'являлися "мавками", "нявками", "гречухами" й лякали всіх своєю непередбачуваною поведінкою.В Україні розповідали також, що душа потерчати переходить у пугача або лелеку. По семи роках після смерті потерча, так ніким і не охрещене, стає пугачем. На Поділлі гадали, що саме тому пугач здебільшого живе на гробовищі і кричить: "По-хо-вав". Відголос цього вірування зберегла й народна пісня: "Ой сів пугач на могилі...".За переказами, живуть потерчата переважно по озерах або болотах. Ходять у темряві з каганчиками, що блимають, то спалахуючи, то гаснучи. Таким чином потерчата заманюють людей у болото.Ховати нехрещених дітей на кладовищі вважали великим гріхом, тому місця для похорону обирали десь за цвинтарем, на перехресті доріг. У давнину їх ховали в самому житлі: під порогом або ближче до печі. Такий звичай можна пояснити тим, що дуже давно саме біля печі хоронили померлих родичів. Тому кожна мати, яка ховала там дитя, сподівалася, що ним опікуватимуться предки, які не віддадуть його нечистій силі. Поховання ж під порогом або під перелазом у народі пояснювали тим, що, переступаючи це місце, люди щоразу "творили ногами" хрест, перехрещували потерчатко. Існував також звичай переступати новонароджених тварин, оберігаючи їх від нечистої сили. Тих дітей, що народились неживими, закопували й під "верхом", де закривали в сінях бовдур — пічну трубу. Це зрозуміло, бо саме димар хати вважали ходом у потойбіччя. З тієї ж таки причини існував звичай зазирати в піч після похорону когось із хатніх родичів, щоб позбутися страху, спричиненого померлими. На Закарпатті, щоб не боятися небіжчика-чоловіка, вдова тричі вигукувала його ім'я в піч.Хоронили потерчат також під деревами. Дерево, яке садили на могилі, в уявленнях людей є світовим деревом, що поєднує світ живих зі світом померлих. Із троїцького обряду "завивати вінки" в Новгород-Сіверському повіті на Чернігівщині можна зрозуміти, що звичай ховати потерчат під деревами був доволі поширеним.На Волині до потерчат ставилися обережно. Тут вважали поганою прикметою, коли раптом виявиться, що хату побудовано на місці, де колись закопали померлих дітей. їхні душі, як уже мовилося, весь час літають і просять хрещення. А хто почує їхній голос, має кинути все, що тримав на ту мить у руках.Хрестячи потерча, його тим самим відбирають у нечистого. Тому вважалося, що тому, хто кидає крижмо потерчаті слід стерегтися, щоб чорт не зробив йому якого зла.Звичай давати потерчатам імена бачиться значно давнішим за християнський обряд хрещення. Так, згідно з міфологією, створення світу, астральних світил, неба й землі, істот і всіх речей відбулось через їх називання. Дати ім'я — означає дати життя. У випадку з потерчатами — дати життя вічне, прилучити їх до сонму янголів.
Мавки є різновидом русалок, на відміну від яких мали довге лляне волосся. Ім'я Мавки утворено від "навь" (Навка), що значить "втілення смерті". Вони не мають тіла, не відзеркалюються у воді, не мають тіні та спини, тому видно всі нутрощі.Традиційно вважають, що мавки живуть у лісах. У Галичині місцем поселення мавок вважають Карпати. Мавки символізують душі дітей, які народилися мертвими чи померли нехрещеними. Вони часто постають у вигляді молодих красивих дівчат, що танцями і співом заманюють хлопців у ліс, де залоскочують їх до смерті або стинають їм голови. Щоб урятувати душу дитини, потрібно було на Троїцькі святки підкинути вгору хустину, назвати ім'я й промовити:"Хрещу тебе", і врятована душа попадала в рай. Якщо ж душа доживала до семи років і не потрапляла в рай, то немовля перетворювалося на русалку або мавку і завдавало людям шкоди.Для того ж, щоб устерегти себе від Мавки, особливо на молодик, потрібно взяти із собою полинь і сказати: «На тобі, мавко, полинь, а мене покинь».Макоша (Макеша) - слов'янське божество, заступниця жіночих робіт, прядіння та ткацтва. Богиня землеробства і достатку, мати врожаю. Її квітка, мак, п'янить, як кохання. Від назви цієї яскравої квітки, яку дівчата вишивали на сорочках, походить і назва богині. Макоша - богиня життєвої жіночої сили. Єдина жіноча богиня, чий ідол стояв на верхівці пагорба в пантеоні князя Володимира.У деяких північних племенах Макоша - недобра та холодна богиня.
Лада -богиня кохання, заступниця шлюбу, домашнього вогню, богиня юності, краси, родючості. Сама жіночність, ніжна, співуча, русокоса, ходить в білому одязі. Вона і парубка до коханої непомітно підведе у танці, і падчірку від злої мачехи приховає під густим гіллям, коли та на побачення тікає. Лада в молодих сім'ях підтримує вогонь: ось-ось погасне, ледь жевріє, а вона гілочку підкине, одежою колихне - розгориться багаття, доторкнеться сердець літнім теплом і знову лад у сім'ї.Лель - юний бог кохання, син Лади. Зовсім молодим Лель часом просто бавиться коханням, хоча і робить це з щирих намірів - для нього це лише весела гра. Гарний парубок з кучерявим волоссям закохує в себе дівчат, наспівуючи їм та граючи на сопілці. Коли ж йому життя нема з-за чергової нареченої, Лель знаходить їй парубка та переконує обох у тому, що вони все життя шукали один одного. З'являється Лель весною, живе разом зі своїм братом Полелем у лісі. Разом вони виходять зустрічати Ярило. Сопілку Леля можна почути в Купальську ніч.Лісовик — міфологічний образ, який, згідно легенд, втілювався в подобу дуже старого кошлатого діда. «Лісовик — малий, бородатий дідок, меткий рухами, поважний обличчям. У брунатному вбранні барви кори, у волохатій шапці з куниці» /Леся Українка, «Лісова пісня»/. Його характерною особливістю була відсутність тіні. Лісовик є символом небезпеки, яка підстерігає людину в лісі. Образ лісовика перегукується з іншими міфологічними образами: мавок, чугайстра і навіть блуду. Лісовик збиває людей з дороги, усіляко шкодить їм. В українській етнографії побутує погляд на лісовика як на «пастуха від звіра», тобто істоту, що охороняла дрібних звірів від хижаків, мисливців. Лісовики створювали в лісах сім'ї і жили як звичайні люди.
Кощій безсмертний (Чахлик Невмирущий) — у східнослов’янській міфології злий чаклун, викрадач жінок. Герой перемагає його, коли здобуває яйце, в якому захована кощієва смерть. Образ, паралельний змієві: в казках і билинах ці два образи часто замінюються один одним, але в українській традиції Кощій згадується мало, і ті казки, в котрих він з’являеться (напр., «бездушний Костій» — варіант дуже солдатського типу), можуть бути новішими запозиченнями з російських сюжетів. Проте немає сумніву, що маємо тут образ старий, місцевий, і ті повніші варіанти цього мотиву, які знаходимо у росіян і в іншім слов’янськім та скандинавськім фольклорі, щонайменше — належать до нашої київської доби.До хрещення Русі східнослов’янських волхвів, боянів пісні на духовну тему називалися кощунами. Тому мандрівних піснярів і називали волхвами-кощунниками. Звідти й пішло слово кощунствувати, яке в християнську еру набуло негативного значення. Вірогідно, що Кощій Безсмертний, насправді був кощуном-піснярем. Можливо, що це була реальна особа, такий собі затятий язичник, який за допомогою магії доволі довго жив. Пізніше волхви буцімто трансформувалися на кобзарів.Драгоманов сполучив з ним пізніший образ «Шолудивого Боняка», фантастичний образ смерті, безтілесного кістяка, що зв’язався, мабуть, за етимологією слова (кощій — костій — кістяк).В казковому образі Кощія дослідників особливо цікавила його душа, захована в яйці, що лежить в скрині, у дереві: мотив широко розповсюднений і аналогічний з відомою староєгипетською казкою про двох братів, де серце одного сховане в цвіті акації. Цей цікавий мотив приходить у нас і у інших народів в різних комбінаціях — напр.: душа царівни в яйці, захованому в дереві, осокорі, — коли його відти викрали, царівна вмерла.Купало - бог земних плодів. Йому приносили жертви перед жатвою, 23 червня, в день св. Агрипини, яку в народі називали Купальницею. Молоді люди прикрашались вінками, розкладали багаття, танцювали навколо нього та співали купальські пісні. Ігрища продовжувались всю ніч. Подекуди 23 червня топили лазні, застилали їх травою купальницею, а потім купалися у річці. На Різдво Іоана Предтечі плели вінки і вішали їх під стріхою хати і в хліву, щоб відвернути від житла злих духів. Це прекрасне язичницьке свято зараз відроджується на Україні та в Білорусі
Зли́дні , у східнослов'янській міфології — злі духи, які приносять у дім нещастя. Вони маленькі, заморені, у лахмітті, з вічним гризьким голодом на обличчі. Туляться в кутку за піччю й постійно голодні. Демонічні істоти. У переносному значенні — бідність (жити у злиднях — жити у бідноті).Злидні в народній уяві — маленькі, завжди голодні старі чоловічки, які сидять на плечах людини й покидають її лише після смерті («Багатство — дочасне, а злидні довічні», «Просилися злидні на три дні, та й вигнати не можна», — твердять прислів'я).Злидні часто асоціюються із такими людиноподібними істотами, як Нещастя, Лихо, Біда, Недоля (в білоруській міфології їм відповідає Злидня — невидима жінка без язика, очей і вух, яка раніше була змією; у сербській — Несреча — сива стара з тьмяним поглядом).За повір'ями, у хаті злидні оселяються найчастіше в запічку, хоча можуть бути де завгодно.Фаталізм, приреченість, почасти властиві українській народній свідомості («Гроші йдуть на гроші, хліб на хліб, а злидні — на злидні»), в казках, легендах та анекдотах співіснують із думкою про те, що злиднів можна позбутися завдяки розуму й життєлюбству: їх можна зав'язати в мішку, заткнути у пляшці чи полонити в будь-чому іншому й кинути у воду чи навернути каменем; зв'язавши, можна лишити на перехресті — вони перейдуть до того, хто їх розв'яже.
Дажбог (Даждьбог) - бог сонця, жнив, син Сварога, чоловік богині місяця. У міфах - один з перших царів та законадавців, поклав початок літочисленню зо сонячним календарем. Гарний, сильний парубок, молодий князь, заступник плугарів та засівателів. Наділяє людину фізичною силою, здоров'ям, мудрістю, майстерністю. В літописах його називають предком русичів. Ще Даждьбог - охоронець ключів земних. Бог сонця закриває землю на зиму та віддає ключі птахам, які несуть їх у вирій - літнє царство, країну душ. Весною птахи вертають ключі і Даждьбог відкриває землю. Один з богів пантеона князя Володимира, його день - середа.Домовик - це "хатнє" божество, що опікується життям усієї родини, яка живе в одній хаті.Вважають, що домовиком ставав найавторитетніший, найшанованіший член родини, який помирав. Це був позитивний образ, язичницький символ добра і хатнього затишку. "Після скасування язичництва 988 р. церква зробила домовика образом негативним". І.Нечуй-Левицький теж звертав на це увагу, зазначаючи, що у давні часи домовик був богом хатнього вогню й печі і був, певно, добрим богом, а не дідьком. Літні сільські люди й зараз вірять у те, що домовики живуть на припічку і допомагають людям у веденні домашнього господарства. Є легенди, що багаті люди самі добувають собі домовиків: беруть малесеньке куряче яйце, кладуть собі під пахву і носять 9 днів; на десятий з нього вилуплюється домовик, який вірою і правдою служить своєму господареві /звідси прислів'я: багатому чорт дітей колише, в старій печі дідько топить/.Під впливом християнства образ домовика переосмислився і почав сприйматися як нечиста сила, що може завдавати шкоди в хаті. Він стає символом домашніх розладів, негараздів. "Якоїсь особливої однієї назви для домового бога в нас не склалося, але одною з них була, здається, Чур чи Цур та Пек. Цур і Пек так само оберігали родину, і в разі небезпеки на ворога пускали свого Цура й Пека закляттям: "Цур тобі, Пек!" Звідси й старі наші вирази: "цуратися" - відділитися, відійти від когось за межу Цура, "спекатися" - позбутися неприємного при допомозі Пека. Може сюди й слово: безпека, небезпечний /без Пека/. Чур або Цур, ст.сл. Щур, - це обоготворений предок, пор. пращур". На Україні вважалося, що домовик міг бути і символом охорони домашнього вогнища, захистом сім'ї і символом злого духу та насланого на сім'ю нещастя.Вважається, що домовик вигдядає як хлопчик з ногами цапа, у червоних штанях (шароварах), рогатій шапці та з люлькою на довгому цибусі.
Велетень, Велет — дуже високі великі люди. Вірування в колишнє існування велетнів таке поширене, шо його можна назвати загальнолюдським. Оповідання про них походять із ідеї виродження, що його ніби зазнав людський рід, який визначався, мовляв, колись незрівняно більшою силою і більшим зростом:"Колись були такі великі люди, — оповідали Ст. Руданському на східньому Поділлі, — що по лісі ходили, як по траві. А то вже, як наші поставали, один велетень надибав нашого плугатаря з волами, з плугом і погоничем, забрав усіх на долоню та й приносить до свого тата: "А подивись, каже, тату, які я мишенята надибав" А тато глянув та й каже: "Не мишенята, сину, а то такі люди, що після нас будуть.На Гуцульському Підгір'ї також оповідали: "Спочатку світу та були такі великі люди, що підпирали головами хмари і переступали гори і долини. Як переступав дуба і коловся в ногу, брав найгрубшого дуба одною рукою, виривав із землі і казав, що "в бодяка уколовся". Один другому з руки в руку через Дністер і Дунай сокиру подавали...".Велетні представляються народній уяві чито, як у грецькій мітології, як Титани, давніші божеські істоти, що мусіли поступитися перед молодшими богами, — у наших предків такі уявлення спостерігаються в низці так званих старших богатирів — Святогора, Самсона, Коливана, тощо; чито, як у германській мітології, як представники згубних сил природи — моря, льоду, морозу, вогню; чито, як Ґіґанти, людополібні, але потворні жахливі істоти, шо постають проти богів і від них гинуть. Слід цього останнього уявлення залишився і в нас у легенді про ВЕЛИКДОНІВ . І, нарешті, ближче бїблійної традиції, велетні уявляються, як "Адамові Люди", себто Адамове потомство, шо жило беззаконно і вигинуло в потопі: "Вони насипали вали і могили, та Бог постановив їх знищити за те, шо жили беззаконно, в вічних усобицях і кровопролитті..." Загибіль велетнів може бути різна, але вона — конечна. Українські приповідки зберегли нам цю віру в неминучу загибіль велетнів: "Велетневі не довго жити". Сюди ж відноситься й друга приповідка про велетнів, що збереглася в Літописах: "Погибоша, аки обри", — себто загинули, як обри, А обри, як доводив М. Костомаров, це власне велетні, хоча в історії це ім'я прикладається до народу аварів.Особливу категорію богатирів складають в народній уяві українського народу богатирі семилітки. Про них, як завважив один із польських записувачів 1880 рр., люди не радо оповідають: "Це для них не казки, не міти, до яких давно вже стратили віру, а щось хоч і чудесне, але реальне, чого не можна повертати на жарт, не повинно служити самій пустій цікавості"."Семилітній богатир, — писав теж Костомаров , це тип народньої надії на будучі покоління, ідеал сили, яка не старіє, вічно молодіє і оновлюється..."Мотив про богатиря - семилітка розроблено в билинно-казковій темі про київського оборонця Михайлика: в низці варіантів цей Михайлик — семиліток, і рація теми лежить власне в ранній молодості героя. У літописах мотив про молодого визвольника стрічаємо в переказі про облогу Києва Печенігами за Святослава дарма, що літ тут йому не визначено а названо просто — "отроком".По аналогії, мудра дівчина—семилітка рятує своїх близьких своїм розумом, розгадуючи тяжкі загадки, або виконуючи важкі завдання.Велес — бог торгівлі, музики, мистецтва, поезії та підземного світу. Він є опікуном худоби, та асоціюється із багатством та магічними силами світу духів. На думку академіка Б.Рибакова, культ походить з палеолітичних часів, коли це божество ототожнювали з ведмедем, якому поклонялися "хоробрі мисливці, одягнуті в шкури тих звірів, на яких полювали". Лише в бронзовому віці, як довів Б. Рибаков, Волос-Ведмідь стає богом худоби.Про Велеса казали, що він є "скотій бог". Слово "скот" в давнину означало багатство і гроші, навіть скарбниця називалась "скотниця", а худоба була деколи грошовою одиницею. Княжі представники клялись Велесом і Перуном у торгівельних договорах із греками.Там, де ідол Велеса стояв у Києві на Подолі нині пролягає старовинна вулиця Волоська.Зображався Велес з сопілкою в руках (сопілка миру). За легендою, коли між полянами і древлянами зчинилася кривава січа "за межу" (побоїще не міг зупинити навіть Перун зі своїми блискавками), з'явився В. і заграв на сопілці. Гра була такою чарівною, що воїни обох сторін опустили мечі й побраталися. Про те, що Велес опікувався мистецтвом, свідчить також і те, що у "Слові о полку Ігоревім" співець Боян названий "Велесовим внуком".Із культом Велеса пов'язаний ритуал, коли на останні колоски залишали на полі, та звивали їх у "велесову" бороду.Із приходом християнства, функції охорони худоби перебрав на себе св. Власій.Вихор — в українських народніх віруваннях вияв нечистої сили. Його іноді навіть уосіблюють в образі чорного чоловіка, порослого шерстю, з хвостом і крилами, і з великими пазурями на ногах і руках. Живота в нього немає, і тому видно в ньому тельбухи. Тому й зовуть вихри "котолупами". Живуть вони в полі, але не сидять на місці, а все перебігають. Особливо багато їх бігає перед дощем. Бігаючи, вони все увихаються бо бояться грому, який їх убиває. Бігають вони тільки вдень, а вночі — ніколи, і тим відрізняються від іншої нечистої сили. Коли вихор "підвіє" людину, та мусить захворіти. Тому, "як вітер порохом курбелить, не можна йти серединою вулиці", — треба дати вихрові вільну дорогу.Боронитися від вихруможна тільки ножем: як вихор підбіжить, треба станути перед ним, крикнути: "Котолуп"! і кинути ножем. Якщо ніж закривавиться, то значить вихра вбито.За іншими оповіданнями, що їх позбирав Чубинський, вихор — крилатий змій. Коли чорт має стати вихрем, перших сім літ він повзає, як звичайна гадина, других сім літ стає величезним полозом, а на треті сім літ стає вже крилатим змієм і живе в скелях. Коли йому крила вже зовсім відростуть, починає він літати. Для своїх прогулянок вибирає звичайно час перед бурею, роблячи своїми крилами страшенний вітер, що ламає дерева та розкидає будинки. У гуцулів подібну уявну істоту звуть жорства, крилатим смоком. Його образ іноді знаходиться на мідних держаках гуцульських палиць.На Київщині про походження вихру оповідали в зв'язку з ширшими дуалістичними оповіданнями про творення світу, що в них Сатанаїл то допомагає Богові, то намагається Його обдурити. Згідно а багатьма варіантами цих дуалістичних легенд, землю треба було діставати з дна моря. Отже, коли Сатанаїл пірнув у воду по землю і там забарився, вода зверху замерзла. Сатанаїл пробився через лід, але сильно від того втомився і знесилився. Ангел, який ждав його над ледом, вихопив у нього землю й поніс до Бога. Сатанаїл, відпочивши трохи, погнався за ним. Отож Бог бачить, що Сатанаїл вже доганяє янгола та й каже: — Махни мечем, на праву сторону! Янгол махнув і відсік праве крило Сатанаїлові. Цей як закрутився та й став як вихор. Ото й тепер, як почне Сатанаїл літати, то й здіймається вихор.Оповідали також, що як чортова дочка виходила одного разу заміж за простого чоловіка, то тоді на весіллі чорт як закрутився з радощів, так і став — вихром. Тому й називають іноді вихор — Чортовим Весіллям.Акад. А. Веселовський в своїх "Разисканіях" зблизив українське оповідання про весілля чортової дочки, що породило вихор, із німецькими оповіданнями про доньку Ірода, яка любила св. Івана Хрестителя і відмовлялася від усякого іншого шлюбу. Розлючений Ірод наказав усікти голову святого, і, коли зажурена дівчина хотіла поцілувати її на підносі, голова відкинулася від цілунку, і від її руху знявся такий вітер, що кинув Іродіяду в повітря. Там вона й носиться досі, викликаючи вихри. У Саксонії з'ясовували вихри, як "танці Іродіяди".Відьма — жінка з надприродними силами, які вона вживає, звичайно, на шкоду людям. Основними вміннями відьом в Україні вважалися: здатність до переверництва; вміння відбирати молоко у корів, шерсть в овець, яйця в домашньої птиці та сало у свиней; позбавляти людей урожаю та робити їх вовкулаками; насилати хвороби; псувати продукти; відьма може також керувати погодою: наслати град, посуху, тощо. Навіть наснившись, відьма може призвести до прикрощів.Слово "відьма" має давньоруський корінь "вѣдъ", що пов'язаний із значеннями "відати", "знати", "провидіти". В санскриті "veda" означає "священне знання". Тобто можна припустити, що в давнину слово відьма не мало однозначно осудливого значення, та означало жінок що зберігали таємне, сакральне знання. На правобережній Україні археологи знайшли глиняні фігурки жінок-"чародійниць", які викликають "небесну воду".Відьма - один із найяскравіших персонажів української демонології. Її опис і характеристика досить детально представлені в етнографічній літературі. В українській демонології відьма символізує не лише абстрактне зло; інколи вона може виступати символом смертоносної виразки або навіть смерті, і в цьому руслі її дії подібні до вампірських . "Бліде зморшкувате обличчя, крючкуватий ніс, що ловить всілякі запахи, великі пожадливі губи, кожне око по п'ятаку, нерухомі повіки, які не може поворухнути навіть спрямований в очі сонячний промінь - ось портрет нечестивої істоти в образі жінки, без участі якої не обходилось жодне недобре діло на землі" . Недаремно етимологи пов'язують походження слова відьма з давньоруським іменником вhдь - "знання": слово відьма спочатку вживалося в значенні "та, що все знає", звідки розвинулося подальше "ворожка", а пізніше - "зла, сварлива жінка". Розпізнати відьму серед людей дуже складно: вона може бути старою і молодою, перевтілюватися у різні образи. Є дві категорії відьом: природжені та вчені. Першим таємнича сила відьмарства дається від природи, другі набувають її шляхом навчання від перших або ж отримують від чортів взамін на власну душу. Природжені відьми у своєму ставленні до людей доброзичливіші, ніж вчені. Інколи вони навіть допомагають людям спекатися від витівок учених відьом. Образи відьом яскраво змалював у своїх творах І.Нечуй-Левицький. Серед людей побутувала думка, що відьми псують корів, забираючи у них молоко, що вони накликають хвороби і висмоктують людську кров. Згідно легенд, зборища відьом відбувалися на голих вершинах гір. В образі української відьми злилися початки добра і зла. Їх нескінченна боротьба символізує ідею дуалізму. І хоч світлі наміри змальовуються не так яскраво, як протилежні їм темні, однак і в цьому відгомоні старовинних вірувань знаходимо в основі вічну ідеальну правду: перемогу світла над пітьмою скрізь, де розповідь не обмежується повідомленням якогось епізоду боротьби, а передає весь її хід .У сучасному житті українців відьма може бути символом недоброї, сварливої жінки, а також людини, яка багато знає і може впливати на хід подій. Поділяли ВІДЬОМ на дві категорії — "родимих " і "вчених". Природня, або "родима" відьма з'являється коли в кого народжується підряд сім дівчат, а між ними ні одного хлопця, або є представницею третого покоління позашлюбних дівчат чи є просто дочкою відьми (залежно від регіону). Родима відьма могла народитися у матері, котра, будучи вагітною, готувала свят-вечірні страви та ненароком проковтнула вуглинку, або ж коли дитину в утробі матері прокляли "в таку хвилину"."Вчена" відьма набирається своїх надприродних сил від іншої відьми, або від чорта, взагалі від нечистої сили. Різниця між "родимою" і "вченою" відьмами та, що родима відьма може іноді й направити заподіяну шкоду, але вчена ніколи цього не зробить: "Гірша відьма вчена, як родима"Вій - персонаж української демонології, який найчастіше постає в образі старезного діда з густими й довгими бровами та віями, через які нічого не бачить. Його погляд може бути смертельним для живих істот. Він має згубну, руйнівну силу, яка здатна провалити будинок під землю, а на його місці утворити водоймище. Однак від цієї магічної сили рятує те, що Вій навколо себе нічого не бачить через свої надзвичайно густі та довгі брови й вії. В етнографії висловлюється припущення про те, що саме з цим образом пов'язані повір'я "про недобрі очі та зурочення, згідно з якими від злого погляду все гине чи псується"Вовкулак — людина, що перекидається в вовка, або перекинена в вовка.Вірування у вовкулаків були свого часу поширені не тільки в Україні, але й усій Європі. В Італії їх звали люпо-маманнаро. В Слові о Полку Ігоревім згадується що князь Всеслав полоцький вмів перекидатися вовкулакою. У Лісовій Пісні Лесі Українки у вовкулака перекинено (зачаровано) Лукаша.Вовкулак або вовкулака — в українській міфології — людина-перевертень, що має надприродну здатність перевтілюватися у вовка. Це напівфантастична істота, людина у вовчому вигляді. Вважалося, що вовкулаки можуть бути вродженими та оберненими. Вроджені — це ті вовкулаки, які народилися під певною планетою. Якщо вагітна жінка зустрічала вовка, то у неї повинен був народитися вовкулака. Перетворені (обернені) вовкулаки — істоти, що зазнають більших страждань, ніж вроджені. Вони живуть у берлогах, бігають у лісах, але зберігають людський внутрішній світ. У вовкулаку можна було обернути і старого, і малого. Повернутися до людської подоби обернені вовкулаки могли через кілька років. Вроджені ж вовкулаки все життя проводили в сім'ї як звичайні люди, а вночі, перетворившись на вовків, винищували худобу. Образ вовкулаки символізував безсилля людини перед темними надприродними силами, тугу за справжнім людським життям. Це також один із багатьох образів, через який народ застерігав людину від біди, що може на неї чекати. Цей образ нагадував про необхідність мати в своїй душі Бога, ніколи про нього не забувати, не грішити, щоб не бути тяжко покараним за зроблене зло.Водяни́к - це злий дух, втілення водної стихії як негативного й небезпечного явища. Це перетрансформований образ скинутого з Вирію чорта, який за 40 діб потрапив у водне середовище і за наказом Бога там залишився. Етнографи вважають, що вірування давніх українців у водяника бере початок з язичницьких уявлень про обожнення всього, пов'язаного з водною стихією. Водяник найчастіше мав вигляд старого діда, покритого водоростями, з довгою бородою і хвостом. Міг перевтілюватися у різні істоти - дитину, козла, собаку, качура, рибу тощо. Вважалося, що його володіння обмежувалися водоймищем. Розгніваний водяник міг наносити людям збитки: розливати річки, руйнувати греблі, млини, топити людей. Цей образ докладно описаний у "Лісовій пісні" Лесі Українки. Водяник символізує собою зло, яке підстерігає людину у воді.Вогники мандрівні — Теплої, вогкої ночі, в місцях, де в землі перегнивають рештки органічної матерії, себто на загал по болотах та цвинтарях, нерідко можна бачити маленькі вогники, що рухаються в повітрі за найменшим подувом вітру. Їхня легкість призводить до того, що вони, корячись викликаній течії повітря, ніби женуться за тим, хто від них утікає, і тікають від того, хто хотів би до них наблизитися. Ці мандрівні вогники не раз лякали людей своєю ніби незрозумілою появою й поведінкою, — з огляду ж на свій вигляд і на місце появи їх найчастіше пов'язано в народній уяві з душами мерців.І в Україні вірили, що мандрівні вогники — то душі померлих. Причому, щодо цвинтарів, де вони з'являлися, думки поділялися: одні думають, що ці вогники "бувають на могилках грішних людей", — бо то, мовляв, знак що ті грішні душі "в вогні з гріхів очищаються"; інші ж навпаки думають, що "вогні на могилках з'являються тільки з добрих людей". А є й такі, що, констатуючи незрозумілий факт, зазначають, що "там щось лякає...".Щодо вогників на болотах та по інших незвичайних місцях, то тут теж нема однодушности. Для одних ці вогники — також душі померлих, а саме — "нехрищених дітей", яких мовляв, там потаємно поховано; або — крапки крови, полишені в якомусь злочині, або, нарешті, закопані гроші, скарби, що себе виявляють.Вогники, породжені злочином, нічого доброго принести не можуть, і тому — "видко їх тільки тоді, коли в певній містині миє скоїтись якесь лихо, як от худоба має гинути, помірок на людей, війна чи будлі яке нещастя для людей".Коли ж "гроші горять", то тут нарід теж розріжняє "скарби закляті" і "незакляті". Закляті гроші горять звичайно до півночі, і їх ніяк не взяти, бо хоронить їх нечиста сила. Незакляті ж гроші горять під ранок, і їх можна було б знайти, коли б пощастило кинути на те місце якусь річ — чобота, онучу, тощо — а вже на другий день, при Божому світлі, можна ті гроші викопати.
Баба - міфічна істота в образі жінки з довгим волоссям, яка убиває або до смерті залоскотує людей. Іноді в образі баби вбачали жіночу іпостась домовика. Цей образ вважають генетичним продовженням прадавнього символу богині родючості С.Плачинда доводить, що з прадавнього символу життя, здоров'я, вагітних, родючості - баби - розвинувся сучасний образ Берегині . Таким чином, від одного прадавнього символу відмежовуються полярно протилежні: символ зла та смерті з одного боку /баба або дика баба/ та своєрідний символ ствердження життя і благополуччя /Берегиня/.Баба — жінка-мати, прародительниця. В сучасній українській мові баба — стара жінка. У давніх слов'ян — була жіночим божеством, яке уособлювало собою хмари, пізніше — світло взагалі або світло Місяця (звідси Баба — тітка Святовита). Божества-баби, за уявою марновірників, нібито проживали на високих горбах або гірських вершинах, звідси велика кількість назв «Бабина гора» у слов'ян, зокрема в Україні.Берегиня в давньослов'янській релігії - мати всього живого, первісне божество-захисник людини, богиня родючості, природи та добра. З часом Берегиня стала охоронницею дому, її скульптурки знаходились у хатах, зображення-амулети носили на шиї.На думку академіка Б.Рибакова, культ Берегині започаткувався в первісні часи, коли протоукраїнці приносили жертви упирям і берегиням ( у чому "проявився дуалістичний анімізм: задобрювання чорних сил і вдячність охоронним берегиням"). З часом, згідно з еволюцією релігійних уявлень, Берегиня стає "хатньою" богинею, захищаючи оселю, всю родину, надто - малих дітей від хвороб, лютого звіра, смерті тощо. Академік Б. Рибаков виводить етимологію слова «берегиня», до грецького «земля» (давньоруська транскрипція — «берние», тобто земля, глина), богиня землі, її берегуша, охоронниця.З давніх-давен люди звертаються до богів з молитвами, як і ви, здіймаючи руки до неба, благаючи захистити від лиха та зла. Тому рука, розкрита долоня стала символом захисту. Охоронцем домашнього вогнища завжди вважався вуж, а оберегом господи від грому і пожежі - півень Найсильнішою захисницею всього живого є Мати-Берегиня. Люди малювали ті зображення на стінах житла, вишивали, ліпили з глини. Ще й до прийняття християнства слов'яни вірили, що найбільшу силу обереги мають, якщо їх намалювати на білому яєчку. І якщо в кожній родині будуть розписувати писанки з тими символами на Великдень, то їх оселю, село, місто минатимуть біди. Образ Берегині дійшов до нас у вишивці: на обрядових рушниках, у жіночому одязі бачимо стилізовану жіночу постать, найчастіше — з піднятими руками (знак захисту), іноді з прибогами — конями по обидва боки. Нерідко Берегиню підміняла ідеограма — ромб з гачками — землеробський символ родючості, магічний оберігальний знак (українська плахта — своєрідне «перепитування» цього мотиву). Зображалася (вишивалась) на білих рушниках, що вивішувалися над вікнами й дверима і, за наївними уявленнями, мали захищати домівку від чорних сил. Схематичний образ Берегині вишивався на одязі, вирізблювався на дереві (на віконцях, дверях, ганках). Невеликі зображення Берегині (глиняні чи мідні обереги) українці носили на грудях.Традиційний малюнок Берегині - символічна постать жінки з застережливо піднятими руками. Її образ у 14 ст. входить до укр. народно-прикладного мистецтва і дійшов до наших днів (символічні зображення на кролевецьких рушниках і т.п.). Схематичне зображення Берегині трансформувалося в малюнок тризуба, що довгі століття вшановувався і використовувався як оберіг, а згодом у боспорських (кримських) царів-українців та в київських князів доби України-Руси стає національним гербом.З Х ст., тобто з часу прийняття християнства, символічний смисл Берегині (Венери, Рожаниці) було перекладено на образ Богородиці. В ньому людина вшановувала саму природу, життя, подвиг материнства. У свідомості людей Давньої Русі Богородиця сприймалась як всемогутня заступниця людства перед Богом. Підтвердження цьому знаходимо в історії. Так, під час походу азіатського полководця Тімура на Русь в 1395 році вважалось, що Москва була «врятована» заступництвом Всевишнього завдяки іконі Владимирської Богоматері (письма початку XII ст.), яку встигли перенести з Владимира до Москви і яка ніби відвернула похід Тімура на Москву. З того часу русини почали шанувати ікону Божої Матері як заступницю, як оберег, складали про неї легенди, на її честь були закладені монастир та церква. Не менш цікава історична подія відтворена на одному з клейм ікони «Битва новгородців із суздальцями» (письма 2-ї половини XV ст.), на якому зображено фортечну стіну, де виставлено ікону із зображенням Богоматері. На неї дощем летять ворожі стріли, вона — перша мішень ворожої раті і — захисниця міста.Ікони із зображенням Богоматері брали з собою в похід, ними благословляли воїнів, що йшли на смертний бій із загарбниками. Такі ікони часто вважаються покровительками міст.У Велесовій Книзі Берегиня згадується як провісниця славних перемог русичів, і в цьому сенсі вона зливається й з образом Матері-Слави.Білобо́г— бог добра в слов'янській міфології, творець землі, світла, батько Перуна. Уособлював добрі («білі») сили. Виступав у постійній боротьбі з Чорнобогом.Назва Білобог засвідчена в топоніміці Лужиці (гора Білбог), Польщі (с. Бялобоже), України (с. Білобожниня на Тернопільщині), Серед. Росії (урочище Бєлиє Боги). Протилежністю Білобога був Чорнобог (Чорнт, Чорт), культ якого у західних слов'ян засвідчений німецьким хроністом 12 ст. Гельмольдом.Богатирі — мітичні оборонці української землі, змієборці (відоме літописне оповідання про Кирила Кожем'яку), що виявляють надлюдську силу і здібності.Ідея богатирства, шо до останніх часів жила в українських народніх масах, творить ту основу, до якої в'яжуться й зайшлі богатирські казки новіших формацій, тісно сполучені з старим богатирським епосом, який оповідає про богатирів княжого Києва часів Володимира Великого, але який в Україні не зберігся, заховавшись тільки в нащадків українських виселенців на півночі Росії. Новіша богатирська казка, часто зовсім відірвана від історичної обстанови, далі творить той поетичний запас, шо з нього народна творчість черпає загальники богатирського образу кожного разу, як хоче піднести якусь особу чи ІСТОРИЧНИЙ момент, понад рівень пересічних людських відносин. Так от бачимо, як, серед козацьких, чи повстанських ватажків Хмельницького, з'являється фантастична постать Боняка, як ріжними казковими подробицями прикрашається історія Мазепи і Палія в якій Палій прибирає постать чулесно-народженого богатиря, побиває демонів, стає невмиракою, тощо.Назва богатиря для епічного героя не належить до найдавніших. У наших старих пам'ятках дотатарської доби ця назва не стрічається, хоч і відомий половецький вираз, в якому "богадур" визначає могутнього, сильного чоловіка. Галицько-волинський літопис починає вживати цієї назви від приходу Батия для означення татарських воевід, як от в оповіданні поворот Бату-хана з Угорщини: "Отрядил єсть на тя два богатиря.. Манмана й Малая", або в оповіданні про події 1269 р.: "Василько князь з богатирем воєвал землю Литовську"...Давніше назву богатиря виводили з індоєвропейського кореня, того самого шо й в словах Бог і багатий. За бідністю наших пам'яток, повільного розвою змісту, що його вкладалося в слово богатир, не можливо прослідити, але вже в XV ст. воно набуває значення "героя". У такому розумінні зустрічаємо це слово в тексті української Четьї 1489 р. з Кам'янця на Підляшші. Україна і особливо Подніпров'я ХVI ст. була повна згадок про богатирів, що скінчили, мовляв, своє життя в київських печерах та на різних славних полях бою, як от Летське поле під Переяславом, місце прославленої битви Ярослава з Святополком.
У лісі, там де відчуваєш ти теплий вітер у травіТам між дерев, біля багаття танцюють Мавки ЛісовіМи там живем - це клич природи, там наші душі і серцяТам час не відбере в нас вроди і там пливе все наше життя!Приспів:Ти знаєш що це, точно знаєшЦе незабутнє відчуття тепла. Маємо в серці, те що не вмирає Воно дає нам сили для добра!(2р.)Як наш весняний вітер вільні, цінуєм, любим і живемЛісам ми українським вірні і не загубим що знайдем.Тому що наша Батьківщина - це те що маємо лиш миТепер вже вільна Україна, де всі ми будемо людьми!
Місцем, де постали Лісові Мавки спочатку як самостійний гурток а опісля 4-й курінь УСП-ок було чарівне університетське місто, Ерлянген у північній Баварії. Ерлянген був немов чудом серед руїн повоєнної Німеччини. Зовсім не знищений, не пошкоджений бомбами, чи пожарами, притяг -нув до себе велике число студентів, як тільки відкрились університетські брами. Навчалось там понад 250 українських студентів. Місто (45 тисяч населення) з імпозантними університетсь- кими будівлями, а одночасно з вузькими стари- ми вуличками, прегарним парком, чисте і зати -шне. добре впливало на нас, замучених пережи- ваннями Другої світової війни. Атмосфера спо- кою і науки чарувала якоюсь підсвідомою раді- стю, яку приносять молоді літа. Ініціатива заснувати пластовий гурток серед студенток вийшла від Лесі Храпливої, яка не зважаючи на те, що студіювала медицину, мала вроджений письменницький талант і любов до суспільно-громадської праці. Леся об’єднала біля себе товаришок з байротської гімназії, де здавала матуру, а ними були: Леся Кіселевська, Віра Бабій, Стефа Зайферт, Люба Шавала. Опісля долучились до них: Наталка Москалів,Оля Пиндюк, Слава Слиж, Донця Ференсевич,Ірка Уран,Дарка Городянська, Ака Клим. Усі запалом узялись до праці. У вільних днях ми сходились і радились, як назвати курінь. Досить скоро рішили ми бути «Лісовими Мавками». Сталось це, мабуть, під впливом «Лісової Пісні» Лесі Українки, якою захоплювались ще так недавно на гімназійній лавці. Зрештою, всі ми тужили за Україною, за красою її природи, журились її недолею. Маючи в своєму гуртку поетку, дуже скоро ма -ли свій гімн. Леся Храплива написала слова, а проф.. Невільницький скомпонував музику. Ку- рінною вибрали ми Наталку Москалів і була во- на нею цілий час, протягом нашого ерлянгенсь- кого пластування. Наталка виконувала свої обо- в’язки не тільки совісно, але , як не раз підкрес -лювала з приємністю. В короткому часі до Ерлянгену перенесли та -бір т. зв. «переміщених осіб» - українських бі -женців і для Мавок відкрилось поле для практи- чного пластування. Також у тому часі в Ерлян -гені, за ініціативою Обласної Пластової Стар -шини в Регенбурзі, постала Пластова станиця, яку очолив скавтмастер, проф. Др. Євген Храп -ливий, батько Лесі. Тоді ми, Мавки. включи -лись в працю станиці. Першою кошовою була Оля Пиндюк, а по її від’їзді Слава Слиж; зв’язковою Донця Ференсевич, гніздовою Леся Кіселевська. Всі інші були подругами або сестричками – пластовими виховницями. У час довгих літніх ферій кошову заступала Леся Хра- плива, яка жила з батьками в самому Ерлянгені. Усім керував проф. Євген Храпливий, який був не тільки невтомним станичним, але й опікуном пластової і студентської молоді. На жаль, у тра -вні 1949р. він несподівано помер на удар серця, прощаючи пластунів, які виїздили за океан. Йо -му було всього 50 років. Роки 1947 і 1948 позначились для нас, Мавок найбільшою активністю. Крім сходин з новачка- ми й юначками, ми вібували часті прогульки й ватри. Околиці Ерлянгену, з розлогими левада -ми, сосновими лісами, які так дуже нам нагаду -вали наші рідні, надавалися знаменито на тере -нові ігри, які відбували ми звичайно в суботи й неділі, у вільний час від викладів і науки. В то- му часі мали ми одну особливу ватру, на яку за- просили ми кол. вояка УПА, студента медицини Богдана Гука, який прийшов рейдом з України. Він поділився з нами своїми споминами. Брали ми участь у Ювілейній Пластовій Зуст -річі з нагоди 35-ліття Пласту, яка відбулася ве -личаво в липні 1947р., в Міттенвальді, серед чудової гірської природи над рікою Ізар. Того ж літа відбули ми новацький вишкіл у Волькерінгу, біля Регенсбургу. Комендаткою ви шкільного табору була скавтмастер Дарія Бойчук, а інстру- кторами визначні пластові виховниці: Софія Янів, Тоня Хорохович, Ганка Коренець. Наша Мавка Оля Пиндюч була бунчужною, а Слава Слиж писарем. При кінці табору приїхала на пе- ревірку сама Цьопа Палів, яка була ідеалом для кожної пластунки. Відбули ми зустріч УСП-ок у Варні, де особ -ливо подружились з мюнхенськими «Першими Стежами». Брали участь у З’їзді УСП в Мюн -хенні, в 1948р. Також зорганізували зустріч на -шої Станиці з чужинецькими пластунами і ні -мецькими скавтами, з якими ми були у прияз -них відносинах. Всі ми були веселі, безжурні, любили співати. Часто співали ми, маршируючи містом і зверта- ли тим самим на себе приязну увагу прохожих німців. Пробували також щастя на сцені, приго -тувавши власними силами «Грішницю» Лесі Українки в переселеному таборі при виповненій по береги залі. Хоч у своєму житті не мали ми щастя бути пластовими новачками чи юначками, а проте наше пластування переживали цілою душею. На жаль, життєві обставини змусили нас покинути Ерлянген і емігрувати за океан. Першою виїхала до Канади наша курінна Наталка Москалів. Скоро після неї роз’їхались ми всі. На нових поселеннях закладали вже свої родини, займались вихованням дітей. Тільки декілька з нас залишились активними в Пласті. Та те, що зродилось в нашому серці 30 років тому назад, перей- няли другі, молодші, також Мавки і тепер від -значаємо спільно наш радісний ювілей.
lisovimavky.mylivepage.com / Історія та символіка куреня куреня
