В

Велетень, Велет — дуже високі великі люди. Вірування в колишнє існування велетнів таке поширене, шо його можна назвати загальнолюдським. Оповідання про них походять із ідеї виродження, що його ніби зазнав людський рід, який визначався, мовляв, колись незрівняно більшою силою і більшим зростом:
"Колись були такі великі люди, — оповідали Ст. Руданському на східньому Поділлі, — що по лісі ходили, як по траві. А то вже, як наші поставали, один велетень надибав нашого плугатаря з волами, з плугом і погоничем, забрав усіх на долоню та й приносить до свого тата: "А подивись, каже, тату, які я мишенята надибав" А тато глянув та й каже: "Не мишенята, сину, а то такі люди, що після нас будуть.
На Гуцульському Підгір'ї також оповідали: "Спочатку світу та були такі великі люди, що підпирали головами хмари і переступали гори і долини. Як переступав дуба і коловся в ногу, брав найгрубшого дуба одною рукою, виривав із землі і казав, що "в бодяка уколовся". Один другому з руки в руку через Дністер і Дунай сокиру подавали...".
Велетні представляються народній уяві чито, як у грецькій мітології, як Титани, давніші божеські істоти, що мусіли поступитися перед молодшими богами, — у наших предків такі уявлення спостерігаються в низці так званих старших богатирів — Святогора, Самсона, Коливана, тощо; чито, як у германській мітології, як представники згубних сил природи — моря, льоду, морозу, вогню; чито, як Ґіґанти, людополібні, але потворні жахливі істоти, шо постають проти богів і від них гинуть. Слід цього останнього уявлення залишився і в нас у легенді про ВЕЛИКДОНІВ . І, нарешті, ближче бїблійної традиції, велетні уявляються, як "Адамові Люди", себто Адамове потомство, шо жило беззаконно і вигинуло в потопі: "Вони насипали вали і могили, та Бог постановив їх знищити за те, шо жили беззаконно, в вічних усобицях і кровопролитті..."
Загибіль велетнів може бути різна, але вона — конечна. Українські приповідки зберегли нам цю віру в неминучу загибіль велетнів: "Велетневі не довго жити". Сюди ж відноситься й друга приповідка про велетнів, що збереглася в Літописах: "Погибоша, аки обри", — себто загинули, як обри, А обри, як доводив М. Костомаров, це власне велетні, хоча в історії це ім'я прикладається до народу аварів.
Особливу категорію богатирів складають в народній уяві українського народу богатирі семилітки. Про них, як завважив один із польських записувачів 1880 рр., люди не радо оповідають: "Це для них не казки, не міти, до яких давно вже стратили віру, а щось хоч і чудесне, але реальне, чого не можна повертати на жарт, не повинно служити самій пустій цікавості".
"Семилітній богатир, — писав теж Костомаров , це тип народньої надії на будучі покоління, ідеал сили, яка не старіє, вічно молодіє і оновлюється..."
Мотив про богатиря - семилітка розроблено в билинно-казковій темі про київського оборонця Михайлика: в низці варіантів цей Михайлик — семиліток, і рація теми лежить власне в ранній молодості героя. У літописах мотив про молодого визвольника стрічаємо в переказі про облогу Києва Печенігами за Святослава дарма, що літ тут йому не визначено а названо просто — "отроком".
По аналогії, мудра дівчина—семилітка рятує своїх близьких своїм розумом, розгадуючи тяжкі загадки, або виконуючи важкі завдання.

Велес — бог торгівлі, музики, мистецтва, поезії та підземного світу. Він є опікуном худоби, та асоціюється із багатством та магічними силами світу духів. На думку академіка Б.Рибакова, культ походить з палеолітичних часів, коли це божество ототожнювали з ведмедем, якому поклонялися "хоробрі мисливці, одягнуті в шкури тих звірів, на яких полювали". Лише в бронзовому віці, як довів Б. Рибаков, Волос-Ведмідь стає богом худоби.
Про Велеса казали, що він є "скотій бог". Слово "скот" в давнину означало багатство і гроші, навіть скарбниця називалась "скотниця", а худоба була деколи грошовою одиницею. Княжі представники клялись Велесом і Перуном у торгівельних договорах із греками.
Там, де ідол Велеса стояв у Києві на Подолі нині пролягає старовинна вулиця Волоська.
Зображався Велес з сопілкою в руках (сопілка миру). За легендою, коли між полянами і древлянами зчинилася кривава січа "за межу" (побоїще не міг зупинити навіть Перун зі своїми блискавками), з'явився В. і заграв на сопілці. Гра була такою чарівною, що воїни обох сторін опустили мечі й побраталися. Про те, що Велес опікувався мистецтвом, свідчить також і те, що у "Слові о полку Ігоревім" співець Боян названий "Велесовим внуком".
Із культом Велеса пов'язаний ритуал, коли на останні колоски залишали на полі, та звивали їх у "велесову" бороду.
Із приходом християнства, функції охорони худоби перебрав на себе св. Власій.

Вихор — в українських народніх віруваннях вияв нечистої сили. Його іноді навіть уосіблюють в образі чорного чоловіка, порослого шерстю, з хвостом і крилами, і з великими пазурями на ногах і руках. Живота в нього немає, і тому видно в ньому тельбухи. Тому й зовуть вихри "котолупами". Живуть вони в полі, але не сидять на місці, а все перебігають. Особливо багато їх бігає перед дощем. Бігаючи, вони все увихаються бо бояться грому, який їх убиває. Бігають вони тільки вдень, а вночі — ніколи, і тим відрізняються від іншої нечистої сили. Коли вихор "підвіє" людину, та мусить захворіти. Тому, "як вітер порохом курбелить, не можна йти серединою вулиці", — треба дати вихрові вільну дорогу.
Боронитися від вихруможна тільки ножем: як вихор підбіжить, треба станути перед ним, крикнути: "Котолуп"! і кинути ножем. Якщо ніж закривавиться, то значить вихра вбито.
За іншими оповіданнями, що їх позбирав Чубинський, вихор — крилатий змій. Коли чорт має стати вихрем, перших сім літ він повзає, як звичайна гадина, других сім літ стає величезним полозом, а на треті сім літ стає вже крилатим змієм і живе в скелях. Коли йому крила вже зовсім відростуть, починає він літати. Для своїх прогулянок вибирає звичайно час перед бурею, роблячи своїми крилами страшенний вітер, що ламає дерева та розкидає будинки. У гуцулів подібну уявну істоту звуть жорства, крилатим смоком. Його образ іноді знаходиться на мідних держаках гуцульських палиць.
На Київщині про походження вихру оповідали в зв'язку з ширшими дуалістичними оповіданнями про творення світу, що в них Сатанаїл то допомагає Богові, то намагається Його обдурити. Згідно а багатьма варіантами цих дуалістичних легенд, землю треба було діставати з дна моря. Отже, коли Сатанаїл пірнув у воду по землю і там забарився, вода зверху замерзла. Сатанаїл пробився через лід, але сильно від того втомився і знесилився. Ангел, який ждав його над ледом, вихопив у нього землю й поніс до Бога. Сатанаїл, відпочивши трохи, погнався за ним. Отож Бог бачить, що Сатанаїл вже доганяє янгола та й каже: — Махни мечем, на праву сторону! Янгол махнув і відсік праве крило Сатанаїлові. Цей як закрутився та й став як вихор. Ото й тепер, як почне Сатанаїл літати, то й здіймається вихор.
Оповідали також, що як чортова дочка виходила одного разу заміж за простого чоловіка, то тоді на весіллі чорт як закрутився з радощів, так і став — вихром. Тому й називають іноді вихор — Чортовим Весіллям.
Акад. А. Веселовський в своїх "Разисканіях" зблизив українське оповідання про весілля чортової дочки, що породило вихор, із німецькими оповіданнями про доньку Ірода, яка любила св. Івана Хрестителя і відмовлялася від усякого іншого шлюбу. Розлючений Ірод наказав усікти голову святого, і, коли зажурена дівчина хотіла поцілувати її на підносі, голова відкинулася від цілунку, і від її руху знявся такий вітер, що кинув Іродіяду в повітря. Там вона й носиться досі, викликаючи вихри. У Саксонії з'ясовували вихри, як "танці Іродіяди".

Відьма — жінка з надприродними силами, які вона вживає, звичайно, на шкоду людям. Основними вміннями відьом в Україні вважалися: здатність до переверництва; вміння відбирати молоко у корів, шерсть в овець, яйця в домашньої птиці та сало у свиней; позбавляти людей урожаю та робити їх вовкулаками; насилати хвороби; псувати продукти; відьма може також керувати погодою: наслати град, посуху, тощо. Навіть наснившись, відьма може призвести до прикрощів.
Слово "відьма" має давньоруський корінь "вѣдъ", що пов'язаний із значеннями "відати", "знати", "провидіти". В санскриті "veda" означає "священне знання". Тобто можна припустити, що в давнину слово відьма не мало однозначно осудливого значення, та означало жінок що зберігали таємне, сакральне знання. На правобережній Україні археологи знайшли глиняні фігурки жінок-"чародійниць", які викликають "небесну воду".
Відьма - один із найяскравіших персонажів української демонології. Її опис і характеристика досить детально представлені в етнографічній літературі. В українській демонології відьма символізує не лише абстрактне зло; інколи вона може виступати символом смертоносної виразки або навіть смерті, і в цьому руслі її дії подібні до вампірських . "Бліде зморшкувате обличчя, крючкуватий ніс, що ловить всілякі запахи, великі пожадливі губи, кожне око по п'ятаку, нерухомі повіки, які не може поворухнути навіть спрямований в очі сонячний промінь - ось портрет нечестивої істоти в образі жінки, без участі якої не обходилось жодне недобре діло на землі" . Недаремно етимологи пов'язують походження слова відьма з давньоруським іменником вhдь - "знання": слово відьма спочатку вживалося в значенні "та, що все знає", звідки розвинулося подальше "ворожка", а пізніше - "зла, сварлива жінка". Розпізнати відьму серед людей дуже складно: вона може бути старою і молодою, перевтілюватися у різні образи. Є дві категорії відьом: природжені та вчені. Першим таємнича сила відьмарства дається від природи, другі набувають її шляхом навчання від перших або ж отримують від чортів взамін на власну душу. Природжені відьми у своєму ставленні до людей доброзичливіші, ніж вчені. Інколи вони навіть допомагають людям спекатися від витівок учених відьом. Образи відьом яскраво змалював у своїх творах І.Нечуй-Левицький. Серед людей побутувала думка, що відьми псують корів, забираючи у них молоко, що вони накликають хвороби і висмоктують людську кров. Згідно легенд, зборища відьом відбувалися на голих вершинах гір. В образі української відьми злилися початки добра і зла. Їх нескінченна боротьба символізує ідею дуалізму. І хоч світлі наміри змальовуються не так яскраво, як протилежні їм темні, однак і в цьому відгомоні старовинних вірувань знаходимо в основі вічну ідеальну правду: перемогу світла над пітьмою скрізь, де розповідь не обмежується повідомленням якогось епізоду боротьби, а передає весь її хід .У сучасному житті українців відьма може бути символом недоброї, сварливої жінки, а також людини, яка багато знає і може впливати на хід подій.
Поділяли ВІДЬОМ на дві категорії — "родимих " і "вчених". Природня, або "родима" відьма з'являється коли в кого народжується підряд сім дівчат, а між ними ні одного хлопця, або є представницею третого покоління позашлюбних дівчат чи є просто дочкою відьми (залежно від регіону). Родима відьма могла народитися у матері, котра, будучи вагітною, готувала свят-вечірні страви та ненароком проковтнула вуглинку, або ж коли дитину в утробі матері прокляли "в таку хвилину".
"Вчена" відьма набирається своїх надприродних сил від іншої відьми, або від чорта, взагалі від нечистої сили. Різниця між "родимою" і "вченою" відьмами та, що родима відьма може іноді й направити заподіяну шкоду, але вчена ніколи цього не зробить: "Гірша відьма вчена, як родима"

Вій - персонаж української демонології, який найчастіше постає в образі старезного діда з густими й довгими бровами та віями, через які нічого не бачить. Його погляд може бути смертельним для живих істот. Він має згубну, руйнівну силу, яка здатна провалити будинок під землю, а на його місці утворити водоймище. Однак від цієї магічної сили рятує те, що Вій навколо себе нічого не бачить через свої надзвичайно густі та довгі брови й вії. В етнографії висловлюється припущення про те, що саме з цим образом пов'язані повір'я "про недобрі очі та зурочення, згідно з якими від злого погляду все гине чи псується"

Вовкулак — людина, що перекидається в вовка, або перекинена в вовка.
Вірування у вовкулаків були свого часу поширені не тільки в Україні, але й усій Європі. В Італії їх звали люпо-маманнаро. В Слові о Полку Ігоревім згадується що князь Всеслав полоцький вмів перекидатися вовкулакою. У Лісовій Пісні Лесі Українки у вовкулака перекинено (зачаровано) Лукаша.
Вовкулак або вовкулака — в українській міфології — людина-перевертень, що має надприродну здатність перевтілюватися у вовка. Це напівфантастична істота, людина у вовчому вигляді. Вважалося, що вовкулаки можуть бути вродженими та оберненими. Вроджені — це ті вовкулаки, які народилися під певною планетою. Якщо вагітна жінка зустрічала вовка, то у неї повинен був народитися вовкулака. Перетворені (обернені) вовкулаки — істоти, що зазнають більших страждань, ніж вроджені. Вони живуть у берлогах, бігають у лісах, але зберігають людський внутрішній світ. У вовкулаку можна було обернути і старого, і малого. Повернутися до людської подоби обернені вовкулаки могли через кілька років. Вроджені ж вовкулаки все життя проводили в сім'ї як звичайні люди, а вночі, перетворившись на вовків, винищували худобу. Образ вовкулаки символізував безсилля людини перед темними надприродними силами, тугу за справжнім людським життям. Це також один із багатьох образів, через який народ застерігав людину від біди, що може на неї чекати. Цей образ нагадував про необхідність мати в своїй душі Бога, ніколи про нього не забувати, не грішити, щоб не бути тяжко покараним за зроблене зло.

Водяни́к - це злий дух, втілення водної стихії як негативного й небезпечного явища. Це перетрансформований образ скинутого з Вирію чорта, який за 40 діб потрапив у водне середовище і за наказом Бога там залишився. Етнографи вважають, що вірування давніх українців у водяника бере початок з язичницьких уявлень про обожнення всього, пов'язаного з водною стихією. Водяник найчастіше мав вигляд старого діда, покритого водоростями, з довгою бородою і хвостом. Міг перевтілюватися у різні істоти - дитину, козла, собаку, качура, рибу тощо. Вважалося, що його володіння обмежувалися водоймищем. Розгніваний водяник міг наносити людям збитки: розливати річки, руйнувати греблі, млини, топити людей. Цей образ докладно описаний у "Лісовій пісні" Лесі Українки. Водяник символізує собою зло, яке підстерігає людину у воді.

Вогники мандрівні — Теплої, вогкої ночі, в місцях, де в землі перегнивають рештки органічної матерії, себто на загал по болотах та цвинтарях, нерідко можна бачити маленькі вогники, що рухаються в повітрі за найменшим подувом вітру. Їхня легкість призводить до того, що вони, корячись викликаній течії повітря, ніби женуться за тим, хто від них утікає, і тікають від того, хто хотів би до них наблизитися. Ці мандрівні вогники не раз лякали людей своєю ніби незрозумілою появою й поведінкою, — з огляду ж на свій вигляд і на місце появи їх найчастіше пов'язано в народній уяві з душами мерців.
І в Україні вірили, що мандрівні вогники — то душі померлих. Причому, щодо цвинтарів, де вони з'являлися, думки поділялися: одні думають, що ці вогники "бувають на могилках грішних людей", — бо то, мовляв, знак що ті грішні душі "в вогні з гріхів очищаються"; інші ж навпаки думають, що "вогні на могилках з'являються тільки з добрих людей". А є й такі, що, констатуючи незрозумілий факт, зазначають, що "там щось лякає...".
Щодо вогників на болотах та по інших незвичайних місцях, то тут теж нема однодушности. Для одних ці вогники — також душі померлих, а саме — "нехрищених дітей", яких мовляв, там потаємно поховано; або — крапки крови, полишені в якомусь злочині, або, нарешті, закопані гроші, скарби, що себе виявляють.
Вогники, породжені злочином, нічого доброго принести не можуть, і тому — "видко їх тільки тоді, коли в певній містині миє скоїтись якесь лихо, як от худоба має гинути, помірок на людей, війна чи будлі яке нещастя для людей".
Коли ж "гроші горять", то тут нарід теж розріжняє "скарби закляті" і "незакляті". Закляті гроші горять звичайно до півночі, і їх ніяк не взяти, бо хоронить їх нечиста сила. Незакляті ж гроші горять під ранок, і їх можна було б знайти, коли б пощастило кинути на те місце якусь річ — чобота, онучу, тощо — а вже на другий день, при Божому світлі, можна ті гроші викопати.